Розділ 11

 Вогонь танцював. Тягнулись увись червоні язики, переплітаючись у химерному ритмі, мов чарівні створіння з давніх казок. Легкі й вільні, вони розповідали свою історію, злітали до неба густим димом. Висока трава, що траплялась на їхньому шляху, поволі чорніла, схилялась і тоншала, аж доки не зникала зовсім розсипаючись іскрами.

 Меліса забувала дихати, незмигно спостерігаючи за танцем вогню. Вона не мала страху, не розуміла, чому матір раптом прибігла й взялася гасити полум’я, а, коли не змогла, схопила доньку та чимдуж тікала від нього.

 Меліса була замалою, аби щось розуміти. Вона тоді ледве вміла говорити. Люди іще не навчили її боятися стихії, тож дівчинка вперто прикипіла поглядом до червоної заграви, в якій відчувала безмежну силу, спокій і красу.

***

 Меліса вже другий день жила на кухні й не бачила світу за нарізанням нескінченної кількості овочів, смажінням і випічкою, яка повністю лягла на її плечі, починаючи від рум’яних хлібин до солодких тістечок, пирогів і рогаликів. Але святкова ейфорія проникала крізь усі шпарини й навіть дісталась їхнього задушливого куточка. Гості прибували, сповнюючи кам’яні стіни радісним настроєм. Навіть Страша якось пом’якшала. Вона досі гаркала на слуг, проте стала частіше усміхатися, і таки дозволила вшанувати день Дари.

— Не можу дочекатися завтра, — мрійливо зітхнула Хельга.

— Завтра якраз найважче, — похмуро кинув Ян.

— Але ввечері ми нарешті будемо мати своє свято. Не пам’ятаю, коли востаннє відпочивала, — мовила дівчина і пошепки додала: — Таки добре, що дали покинуть маєток. Хтозна коли іще ми матимемо такий спокій.

 За інших обставин Меліса погодилася б із нею, проте вона досі не поговорила з Каделом. І ця думка гризла її щоразу сильніше.

 Рита також не поділяла радісного настрою сестри.

— А я б поглянула на далів. Давайте підемо за ними.

— Не кажи дурниць, — шикнула Хельга, давно вже сита витівками сестри. Однак дівча не вгавало.

— А що такого. Вони ж будуть в улоговині. Сховаємося собі за деревами та поглянемо.

— Навіть не кажи такого.

— Але ж…

— Досить, — цього разу не витримав Ян. — Дали славлять своїх богів, а ми — своїх. Нема чого до них іти.

 Коли Рита покинула кухню, Меліса вирішила запитати:

— Невже жодна людина не намагалась підглянути за ма…, тобто далами?

— Це неможливо. Дали дуже обережні. Кажуть, вони навіть накладають закляття, щоб жодна людина не могла пройти крізь чарівну межу, — останні слова дівчина мовила пошепки, озираючись на двері кухні, ніби чекала, що маги спостерігатимуть  за нею крізь щілину.

 Меліса ледь стрималась від сміху. Цікаво, що сказала б Хельга, коли б побачила у неї вкрадену стрічку. Певно, втратила б мову, а то і притомність. Довелося б Яну її рятувати і приводити до тями. В уяві одразу постала яскрава картина. Бліда Хельга лежить на міцних руках свого друга, повільно розплющує великі блакитні очі й одразу ж прикипає поглядом до смаглявого чоловічого обличчя, відчуває його теплий подих. І робота вже нікого не цікавить.

— Чого це ти так усміхаєшся? — повернула її до реальності Хельга, цілком зосереджена і геть не романтична.

— Та нічого, — відказала Меліса. — А куди взагалі йдуть дали?

— Ніхто не знає, проте вони не відходять далеко, — мовила Хельга знизавши плечима. — Між горами є ущелина, десь там їхній печерний храм, а за горами улоговина, про яку казала Рита. Вона, певно, вирішила, піднятися на гору. Наївне дівчисько. Дали ж лишать там своїх вартових. Для нас цей шлях закритий.

«Лише для тих, хто народився людиною», — подумала Меліса, але вголос мовила зовсім інше:

— Це все надто складно.

— Ото ж бо. Годі цих дурниць, — кивнула Хельга, повертаючись до роботи, якої було хоч греблю гати.

 Надвечір прийшла Страша. Вічно набурмосена служниця перелічила всі солодкі булочки, пишні пироги та тоненько нарізані хлібини, а згодом уважно оглянула велетенські миски з нарізаними салатами, перемішуючи їх дерев’яною ложкою, мов би на дні посудини була захована якась отрута. З такою самою прискіпливістю вона перевірила заздалегідь замариноване м’ясо, духмяну юшку в пузатому казані, нескінчену кількість тарталеток та млинців і невідь-скільки інших смачнющих страв. А наприкінці ще й зазирнула до комори, щоб підрахувати запаси. Меліса тоді дуже зраділа, що встигла повернути усі харчі, які таємно готувала до втечі.

— Дуже добре, — усміхнулась Страша, та за мить знову насупила чоло і владним тоном додала: — До світанку столи вже мають бути у саду, заставлені як належить.

— Чи не зарано? — здивувалась Меліса і одразу ж про це пожалкувала.

— Звісно, що ні. Свято почнеться з першими променями сонця, тож усе має бути готове.

— Але ж страви вихолонуть? — боязко озвався Ян.

— Чи я кажу про страви? — відказала Страша, глипнувши на нього, як на останнього бовдура. — Треба накрити столи і прикрасити все як слід. Що іще не ясно?

Ніхто не посмів і слова мовити, тож Страша обдарувала нещасну трійцю важким поглядом, зупинившись на Мелісі.

— Ти, — процідила вона й тицьнула пальцем в бік дівчини, — займешся цим. Матимеш менше дурних питань. А ви двоє, — кивнула вона на Яна й Хельгу, — приходите на кухню як завжди.

 Не встигла Меліса отямитися від здивування, як уїдлива служниця швидким кроком покинула кухню.

— Співчуваю, — мовила Хельга самими губами.

 Меліса лиш вдячно кивнула, шкодуючи, що взагалі вирішила питати щось у Страші. До свята лишалися лічені години, а вона так і не знайшла можливість наблизитися до Кадела.

***

 Груда червоних серветок укотре втекла зі столу, підхоплена вітром.

— Трясця, — застогнала Меліса й узялася збирати серветки з трави, доки ніхто не побачив. Хоча хто мав би її побачити? Слуги повиносили столи іще звечора й, задоволені, пішли спати. Лише Меліса прокинулась вдосвіта аби випрасувати й розстелити скатертини, розкласти увесь посуд та ще й поставити свіжі квіти в порцелянові вази.