Розділ 10

«Мелісо», - кликав її лагідний голос, наздоганяючи легенький вітерець, що так приємно куйовдив волосся.

Дівчинка знехотя розплющила очі, зустрічаючись поглядом з прудким білченям, що з цікавістю схиляло голову в бік. У цій частині лісу звірі не боялися людей, а радше дивувалися появі гостей.

- Мелісо, ходи сюди, - цього разу голос пролунав ближче і куди більш роздратовано, тож дівчинка підвелася з килиму трав та хутко обтрусила спідничку. Від думки про повернення додому ставало сумно.

- Де ти ховалась? – зустріла її запитанням матір, скоріше втомлена, ніж зла.

- Я була неподалеку.

- І все одно ти не мала зникати з очей. Нам вже пора вертатись. Бери свій кошик.

 Дівчинка розчаровано зітхнула та узяла свій плетений кошик, наповнений свіжими травами. Вона не любила нести його. Хоч матір і забирала найважчу ношу, лишаючи їй найлегше, та дорога все одно була неблизька, тим паче для п’ятирічного дівчати. Час тягнувся неймовірно довго, а жарке літнє сонце піднімалося усе вище.

 Меліса поставила кошик на землю й витерла піт із чола. Руді пасма вибились із коси й тепер жахливо її дратували.

- Іще трохи, - мовила матір, витискаючи втомлену посмішку. Вони заледве пройшли половину шляху, та хоча б вийшли на широку дорогу, де не траплялась жалюча кропива. Це був путь до Міруе –князівства, що зрадило людські землі. Цим шляхом їхали посланці, тут же і котився віз із вкраденими дівчатами.

 Однак втомлена дівчинка іще цього не знала. Вона все вдивлялась у далину, сподіваючись побачити обриси хат. Та попереду лиш виднілась чиясь постать, що стрімко наближалась.

- Ходи сюди, - застережливо мовила матір, пригортаючи дочку до себе. Меліса хотіла заперечити, та материна рука міцно стиснула їй плече.

 Постать набувала чітких рис, наближаючись. Це був чоловік, досить високий, хоча й трохи згорблений. За спиною він мав чималий міх, ніби вирушав у довгу мандрівку чи навпаки повертався додому.

- Добридень, панянки, - привітався із ними чоловік, зупинившись. Голос видавався приємним, а на смаглявому обличчі розцвіла привітна усмішка. – Чи можу вам допомогти?

- Дякую, та ми впораємося, - відхекавшись, мовила матір. Однак дівчинка не погодилась із нею.

- Я втомилась, - повторила вона вперто.

 Матір кинула на неї промовистий погляд, але марно.

- Будь ласка, мамо, - скиглило дівча, не розуміючи, чому вони мають відмовлятися, коли вже і так змучилися.

- Здається, допомога вам таки знадобиться. Дозвольте, я візьму ваші кошики, - мовив чоловік, ласкаво усміхаючись до Меліси.

- Дякуємо, - не встигла сказати матір, як незнайомець підхопив їхню ношу, мов та нічого не важила.

- Нема за що. На мене теж чекає дружина з донькою. Давно я їх не бачив.

- Ви з нашого селища? – здивовано запитала матір.

- Так, моя хата коло старого млина. Батько колись робив глечики, за те його в селищі знали.

- То ви чоловік Хелени? – здогадалась жінка і, почувши підтвердження своїх слів, видихнула з полегшенням. Меліса тоді іще не знала, чому матір так боїться незнайомців. Проте думки дівчинки скоро зайняли зовсім інші питання.

 Усю дорогу доброзичливий чолов’яга розповідав про свої мандри, про заробітки, про родину, але найбільше про свою люду донечку.

- Моя Аніка таке сонечко. Коси білі-білі, а очі великі й зелені. І все вона питає, все хоче знати. Ні за чим так не сумував, як за її «чому» та «де» і «як». Але нічого. Прийду додому, обійму своє золотце і відповідатиму на усі її запитання.

 І сяяли очі чоловіка, коли він говорив про доньку. Такого захоплення Меліса ще не бачила. І чомусь її яскравий світ почав потемнів, мов сонце зблякло, а тіні подовжились. Маленьке дитяче серце вкрилося холодними голочками.

 А матір лиш кивала головою, не підводячи очей, ніби розглядала запилюжену дорогу. Аж ось вони опинилися на рідному подвір’ї і врешті розпрощалися з добрим чоловіком.

- Мій тато теж так повернеться?, - запитала Меліса, звернувши до матері круглі сяйливі очі.

- Звісно, - відповіла та, надломленим голосом. Солодка брехня щоб не відбирати у дитини надію.

 Однак Меліса зрозуміла, що справжня відповідь: «Ні», і від того холод та тіні стали сильнішими.

«Він ніколи не прийде».

***

«Але він тут. Її батько тут».

Ця неспокійна думка не покидала Мелісу аж до ночі. І навіть тоді у блідому світлі місяця, вона не могла зімкнути очей, бо кожного разу в пам’яті зринала висока постать Кадела.

«Невже?», - запитувала вона всоте, пригадуючи мідні кучері та бліді гострі риси – її риси! Невже це він? Невже так близько?

 Меліса рвучко сіла в ліжку, обхопивши коліна руками. Заснути вже не вдасться. Розбурхане полум’я в крові озивалось неспокійним серцебиттям. Меліса дозволила йому вихопитися вогником, що миттю затанцював над тоненькою свічкою, забарвлюючи стіни химерними візерунками.

 Кадел був так близько. Їх відділяло лише кілька коридорів, які можна пробігти за хвилину. Здавалося б смішна відстань, та водночас це справжня прірва.

 Що йому сказати? Що як йому байдуже і він поняття не має, де її матір? Що як поскаржиться господарям і Меліса отримає суворе покарання? Ні, вона має бути обачнішою, хай як бунтує вогонь у крові, який, трясця, також дістався від батька.

 Сірі стіни раптом стали надто тісними для Меліси. До світанку лишалося ще трохи часу, тож вона накинула на плечі ще одну сорочку і боса тихенько прослизнула в коридор, а тоді до широких скляних дверей, що вели у сад.

Ніч зустріла її крижаною прохолодою, проте дівчина продовжила йти, відчуваючи, як м’яко лоскоче ступні молода зелена трава. Чорні вершини гір ховались у хмарах, повз густі обійми яких, проблискував жовтавий круг місяця.