Розділ 10

 «Мелісо», — кликав її лагідний голос.

 Дівчинка знехотя розплющила очі, зустрічаючись поглядом з прудким білченям, що з цікавістю схилило голову на бік. У цій частині лісу звірі не боялися людей, а радше дивувалися появі гостей.

— Мелісо, ходи сюди, — цього разу голос пролунав ближче і куди більш роздратовано, тож дівчинка підвелася з килима трав й обтрусила спідничку. Від думки про повернення додому ставало сумно.

— Де ти ховалась? — матір зустріла її запитанням.

— Я була неподалік.

— І все одно ти не мала зникати з очей. Нам вже пора вертатись. Бери свій кошик.

 Дівчинка зітхнула. Вона не любила тягати плетений кошик, повний свіжих трав. Хоч матір і забирала найважчу ношу, лишаючи їй зовсім трохи, та дорога все одно була неблизька, тим паче для п’ятирічного дівчати.

 Час тягнувся неймовірно довго, а жарке літнє сонце піднімалося все вище. Меліса поставила кошик на землю й витерла піт із чола. Руді пасма вибились із коси й тепер жахливо її дратували.

— Іще трохи, — мовила матір із втомленою усмішкою на тонких вустах. Вони заледве подолали половину путі, та хоча б вийшли на широку дорогу, де не росла жалюча кропива. Це був шлях до Міруе — князівства, що зрадило людські землі. Цією дорогою їхали посланці, тут же котився віз із вкраденими дівчатами.

 Однак втомлена дівчинка іще цього не знала. Вона все вдивлялась у далину, сподіваючись побачити обриси хат. Та попереду лиш виднілась невиразна постать, що стрімко наближалась.

— Ходи сюди, —  застережливо мовила матір, пригортаючи дочку до себе. Меліса хотіла випручатися, але материна рука міцно стиснула її плече.

 Постать поволі набувала чітких рис. Це був чоловік, досить високий, хоча й трохи згорблений. За спиною він мав чималий міх, ніби вирушав у довгу мандрівку чи навпаки повертався додому.

— Добридень, панянки, — привітався він із ними. Голос видавався приємним, а на смаглявому обличчі розцвіла привітна усмішка. — Чи можу вам допомогти?

— Дякую, та ми впораємося, — відказала матір. Однак дівчинка не погодилась із нею.

— Я втомилась, — мовила вона вперто.

 Матір кинула на неї промовистий погляд, але марно.

— Будь ласка, мамо, — скиглило дівча, не розуміючи, чому вони мають відмовлятися, коли вже і так змучилися.

— Здається, допомога вам таки знадобиться. Дозвольте, я візьму ваші кошики, — мовив чоловік, ласкаво усміхаючись до Меліси.

— Дякуємо, — не встигла сказати матір, як незнайомець підхопив їхню ношу, мов та нічого не важила.

— Нема за що. На мене теж чекає дружина з донькою. Давно я їх не бачив.

— Ви з нашого селища? — здивувалась матір.

— Так, моя хата коло старого млина. Батько колись робив глечики, за те його в селищі знали.

— То ви чоловік Хелени? — здогадалась жінка і, почувши підтвердження своїх слів, видихнула з полегшенням. Меліса тоді іще не знала, чому матір так боїться незнайомців. Проте думки дівчинки скоро зайняли зовсім інші питання.

 Усю дорогу доброзичливий чолов’яга розповідав про свої мандри, про заробітки, про родину, але найбільше про свою любу донечку.

— Моя Аніка — таке сонечко. Коси білі-білі, а очі великі й зелені. І все вона питає, все хоче знати. Ні за чим так не сумував, як за її «чому» та «де» і «як». Але нічого. Прийду додому, обійму своє золотце і відповідатиму на всі її запитання.

 Його голос повнився теплом та любов’ю, що відображалися м’яким сяйвом у карих очах. Меліса іще не бачила, щоб хтось говорив про своїх дітей із таким захопленням. Маленьке дитяче серце вкрилося холодними голочками від невідомих досі почуттів. Її яскравий світ гаснув, мов вицвіле листя під холодним інеєм, а матір лиш мовчки кивала головою, не підводячи очей, ніби запилюжена дорога була найцікавішою річчю у її житті.

 Аж ось вони опинилися на рідному подвір’ї, де й розпрощалися з добрим чоловіком, що, насвистуючи веселу пісеньку, рушив додому, до своєї дружини та любої доньки.

— Мій тато теж так повернеться? — запитала Меліса, коли висока постать із міхом на спині зникла за рогом хатини.

— Звісно, — відповіла матір надломленим голосом.

 Однак Меліса побачила гірке «ні» в її очах.

 «Він ніколи не прийде».

***

 «Але він тут. Її батько тут».

 Ця неспокійна думка не покидала Мелісу аж до ночі. І навіть тоді, у блідому світлі місяця, вона не могла зімкнути очей, бо кожного разу в пам’яті зринала висока постать Кадела.

 «Невже?», — запитувала вона всоте, пригадуючи мідні кучері та бліді гострі риси —  її риси! Невже це він? Невже так близько?

 Меліса сіла в ліжку, обхопивши коліна руками. Заснути вже не вдасться. Розбурхане полум’я в крові озивалось неспокійним серцебиттям. Вона дозволила йому вихопитися вогником, що миттю затанцював над тоненькою свічкою, забарвлюючи стіни химерними візерунками.

 Кадел був так близько. Їх відділяло лише кілька коридорів, які можна пробігти за хвилину. Здавалося б смішна відстань, та водночас це справжня прірва.

 Що йому сказати? Чи захоче він їй допомогти? Чи, може, розлютиться й поскаржиться господарям, а ті покарають Мелісу за нахабність? Ні, вона має бути обачнішою, хай як бунтує вогонь у крові, який, трясця, також дістався від батька.

 Сірі стіни стали надто тісними для Меліси. До світанку лишалося ще трохи часу, тому вона убралася в свою єдину сіру сукню і боса тихенько прослизнула в коридор, а тоді до широких скляних дверей, що вели у сад.

 Ніч зустріла її крижаною прохолодою, проте дівчина продовжила йти, відчуваючи, як м’яко лоскоче ступні молода зелена трава. Чорні вершини гір ховались у хмарах, повз густі обійми яких, проблискував жовтавий круг місяця.