Розділ 9

 У день, коли Сонце починало набирати силу, люди славили красу весни та перемогу тепла над холодом; будинки прикрашали галузками з дрібними бруньками, що тільки збиралися цвісти, а у повітрі витав запах смачнющих млинців та пряної медовиці. Так вони раділи щедрості богині Дари, що пробудила землю від сну.

 Маги ж у цей час славили Діву Вогню – осяйну богиню Мелес. Заквітчаний сад належало прикрасити червоними стрічками. Господарі маєтку власноруч взялися за цю справу. Людям зась було навіть торкатися того, що стосувалося свята. Від них вимагалося прибрати будинок до блиску, не оминаючи жодного закутка, та приготувати вечерю на кількадесят гостей.

— Маги так обходять кожне свято? — запитала Меліса, витираючи піт з чола.

— Не маги — дали, — поправила Хельга, а тоді додала: — По-різному. Кожен рід має свої традиції, своїх богів-покровителів. Однак рівнодення важливе для всіх далів.

— Для нас теж, — мовила Меліса.

— Так і ми відсвяткуємо.

— А можна? — здивувалась дівчина та вкотре зловила на собі невдоволений погляд кухаря.

— Звісно, — відказала Хельга. — Будемо святкувати як заведено: посмажимо млинці, прочитаємо молитви Дари, поворожимо трохи.

 Вона усміхнулась, немов уже ласувала святковими солодощами під веселі співи, а може навіть й танці.  

— І маги це дозволять? — із сумнівом запитала Меліса.

— Дали, — повторила Хельга. — І їх тут не буде.

Меліса відповіла їй здивованим поглядом, тож дівчина мусила пояснити:

— Вони спустяться в долину до печерного храму на заході сонця. Така традиція.

— І що вони там робитимуть?

— Та чи ти збираєшся працювати? — гаркнув кухар, махнувши в бік Меліси дерев’яною ложкою.

— Тихіше, Яне. Ми все встигаємо, — заспокоїла його Хельга, а тоді обернулася до Меліси і взялася оповідати. — Ніхто не знає, що роблять дали у цей день. Але з останніми променями сонця в долині запалають багаття, і святкування триватиме всю ніч. А на світанку господар з гостями повернуться до маєтку. Так було кожного року.

 Меліса намагалась уявити пишне святкування у долині коло самих гір. Вихор шалених танців на килимі з трав. Столи ломляться під вагою срібних таць, сповнених найкращих наїдків. Вино і мед переливаються через келихи. Височіють гори, увінчані короною зірок і місяця, та повсюди палають багаття, всотуючи чари свята. І тихий шепіт вогню вплітається в серце тих, хто від народження володіє силою стихій.

 Серце Меліси озвалося радісним трепетом від самої лише думки про це, хоч вона й знала, що ніколи не стане частиною святкування далів. Їй треба було знайти можливість поговорити з посланцем і молитися, аби він допоміг знайти матір.

— Не сумуй, Мелісо, — по-своєму зрозуміла її мовчання Хельга. — Ми теж відсвяткуємо. Ян припас медовицю.

 Дівчина підморгнула Мелісі, а та відповіла їй слабкою усмішкою й відправила до печі кругленькі пампушки, злегка торкнувшись полум’я кінчиками пальців. Знайоме поколювання озвалося теплом у душі.

— Я мушу бігти, — кинула Меліса, струшуючи борошно зі спідниці. — Страша не любить чекати.

— Біжи, біжи, — м’яко мовила Хельга. — Як зустрінеш Риту передай їй, що на кухні також треба поміч.

 Меліса кивнула, поправляючи на ходу очіпок, і вибігла у довгий коридор, що зустрів її несподіваною прохолодою. Крізь відчинені вікна до маєтку проникало свіже весняне повітря, сповнене ароматом перших квітів.

 Дівчина не втрималась від цікавості, і, доки ніхто не бачить, скочила на підвіконня й висунулась із вікна. Сад буяв рожево-білим цвітом, що купався у сонячних променях. «Магнолії», — згадала вона назву дерев, вдихаючи на повні груди солодкі пахощі. Ласкавий вітерець приємно холодив обличчя та шию, ліниво погойдувалися сотні червоних стрічок, нагадуючи про свято, що наближається. Краса і спокій весняного ранку навіювали казкову безтурботність. Хотілося зупинити час і лишитися назавжди у цій чарівній миті.

 Меліса заскочила назад, змушена бігти до гостьових покоїв, де на неї вже чекали інші служниці.

— Нарешті, — зітхнула Сара, стоячи коліньми на підлозі. Меліса помітила в її руках щітку та горнятко з порошком неподалік. Отже, треба начищати плити.

— Я тут вмру, — простогнала Омелія. Очіпок сповз їй ледь не на шию, відкриваючи неслухняні чорні пасма. Меліса допомогла дівчині привести волосся до ладу, доки Страша не зчинила галас, а тоді взяла іще одну щітку у кутку та почала шурувати підлогу.

— Як там на кухні? — запитала Сара, не підводячи очей.

— Добре, — відповіла Меліса: — Я люблю готувати. І слуги там привітні.

— Пощастило. Нас Страша кожен день з’їдає, — відказала дівчина.

— Нікому з нас не пощастило, — справедливо зауважила Омелія, а Меліса, скориставшись можливістю, змінила тему.

— Кажуть, господарі разом з гостями покинуть маєток на свято.

— Я теж це чула, — кивнула Сара. — Може, хоч трохи передихнемо.

— Вшануємо Дару як годиться, — мовила Омелія.

— Цікаво, чи нам це дозволять, — пирхнула у відповідь Сара та одразу ж замовкла.

 З коридору долинули швидкі кроки. За мить у дверях застигли двоє магів, тобто далів. У першому дівчина одразу впізнала господаря. Балакуча Рита з десяток раз описувала його в усіх подробицях. «Волосся блискуче й золотаве, мов паростки пшениці, а постать кремезна — ну точно ведмідь», — пролунали в спогадах її слова. І дівча таки мало рацію. Лорд Кавері був височезним. Навіть Марко не зрівнявся б з ним у зрості.

 Та куди більше уваги привертало обличчя мага, крупні частини якого немов вирізали з дерева грубим ножем, настільки вже воно було кутасте. З-під бездоганної золотавої шкіри випиналися рівні грані щок, квадратне підборіддя та надзвичайно прямий ніс. Широкі брови обрамляли чорні очі з видовженими жовтими зіницями.

 Довго витріщатися на лорда не годилося, тож Меліса опустила очі, вдивляючись у білі плити, помережані сірим плетивом прожилок.