Розділ 8

 Колючий вітер проймав її до кісток крізь тоненьку одежину. Меліса сховала руки у пишній золотій гриві, притуляючись до теплої шиї грифона. Однак звіру це не сподобалось. Він різко пірнув у повітрі, видаючи пронизливий крик.

- Тихо, - мовив маг, натягаючи повід та водночас відхиляючи Мелісу від грифона. – Нервовий хлопець, йому таке не подобається.

 Меліса лиш пирхнула у відповідь, здригаючись від нового пориву вітру. Політ на грифоні був чи не гіршим від пішого переходу гір. Спочатку вона милувалась красою полонин та пухнастими хмарами, що ліниво ковзали по небу, мов казкові велетні. Однак з наближенням світанку вона все дужче замерзала і вже ледь могла всидіти у сідлі, бажаючи розім’яти затерплі м’язи. Бідну Омелію взагалі нудило всю дорогу. Тож вони вже були ладні приземлитись де-завгодно аби лиш відчути тверду землю під ногами.

 Та грифони несли їх далі, проминаючи ліси й зелені полонини, блискучі струмки та селища дерев’яних будиночків, що здавалися зовсім крихітними з висоти пташиного польоту. Кілька разів вони бачили піших мандрівників, що простували гірськими стежками разом з повними возами.

  Невдовзі перед ними постали кам’яні мури, за якими ховалась безліч будівель з чорними черепицями. Попри страх упасти, Меліса витягнула шию щоб краще розгледіти величезну кам’яну твердиню.

- Це Астур – наша столиця, - пояснив маг.

 Меліса мимоволі всміхнулась. Хоч яким важким був шлях вона опинилась так близько до серця клану Чорних і вже скоро зможе віднайти свою матір.

- Гарно, - захоплено видихнула Сара.

- Звісно гарно, - пирхнув маг позаду неї. - Але не надто захоплюйся. Ви будете працювати у маєтках поза Астуром. Це далеченько звідси.

 Йому вдалося зіпсувати радісний момент кількома словами.

 Та врешті вони наближались до землі. Грифони опускалися нижче, описуючи кола у повітрі. Меліса миттю схопилася за гриву звіра, ігноруючи його невдоволений писк. Важка долоня мага лягла їй на живіт, притискаючи ближче. За інших обставин дівчина обурилася б, проте цього разу, заклякла від страху, вона була рада відчути хоч якусь опору. А крилаті звіри продовжували стрімко летіти вниз, мов граючись із вітром. Мелісі ж ці ігри були зовсім не до вподоби. Вона міцно заплющила очі, проте й далі відчувала кожен шалений рух, що відгукувався у її тілі хвилею холоду.

  Меліса змогла спокійно видихнути лише коли масивне тіло грифона притулилося до землі. Вона повільно розплющила очі, роззираючись довкола. Краєвид був вже знайомим: зелена долина, а за нею верхівки сосен, що здіймаються до чорних шпилів. Певно, десь поблизу біжить швидкоплинна гірська річка.

- Ходімо, - покликав її маг, що легко зіскочив з грифона й одразу ж простягнув їй руку.

 Меліса мимоволі пирхнула. Ці потвори вирвали їх з дому та везли як рабів. Звідки раптом така дбайливість?

- Хутчіше, - грізно промовив маг, розбиваючи хибну ілюзію.

 Меліса злізла з грифона далеко не так граційно, як його власник, і ледве втрималася на ногах. Однак їй пощастило більше ніж бідній Омелії, яку вкотре знудило.

- І знову на мої чоботи! – обурився маг, що летів з нею.

- Витрися, - мовив йому товариш, витягаючи хустинку з кишені. Іншою рукою він міцно схопив передпліччя Сари, мов боявся, що та утече.

- Ми поспішаємо, - нетерпляче нагадав їхній очільник.

- Ми завжди поспішаємо, - відказав йому молодий маг, що саме витирав чоботи. Однак він таки поквапився під грізним поглядом старшого товариша.

Тож вони рушили далі, лишаючи грифонів серед зеленої галявини. Меліса здивовано відмітила, що звірі навіть не намагалися утекти, лише розтягнулися на траві, втомлено склавши масивні пір’яні крила. Та, варто було дівчині поглянути уперед, як її думки захопила зовсім інша річ – величний маєток бездоганно білого кольору, що виблискував мов перлина серед чорних гір. Дивно, що вона не помітила його раніше.

Широка стежка вела їх до самого порогу. Меліса здивовано помітила відсутність муру чи хоча б паркану. Лише заквітчані дерева та кущі обвивали маєток довкола, простягаючи свої гілки до вікон з кольорового скла, що позирали на них мов тисячі очей.

- Як добре, що ви вже прибули, -  вибігла до них огрядна жіночка у білому фартусі. Пухкі щоки розчервонілися від бігу. - Роботи хоч відбавляй. Ледве на ногах тримаюся.

 «Людина», - видихнула з полегшенням Меліса, приглядаючись до кругленького обличчя й цілком звичайних очей, чи то сірих, чи то голубих.

- Мені це нецікаво, проведи нас до господаря, - відрізав маг.

- Нема його. Ось ваша платня, - жінка витягнула з кишені в’язку монет. Такого Меліса ще не бачила. Монети мали невеличку дірку і були нанизані на нитку, мов намисто.

- А господиня є? – недовірливо запитав маг.

- Перерахуй коли не віриш, - образилась жінка, простягаючи в’язку.

- Проведи нас у дім краще.

 Маг навіть не торкнувся монет, лиш кинув недовірливий погляд.

- Але ж я…, - розгублено пробелькотіла служниця. Та не встигла вона договорити, як її грубо перебили.

- У нас обмаль часу, роби як кажуть.

 Жінці не лишилося нічого, як провести магів усередину.

- Займися ними, ми знаємо куди йти, - віддав останній наказ головний з магів та разом зі своїми товаришами рушив сходами угору.

 Служниця розгублено кивнула, проводжаючи їх поглядом.

- Що з нами буде? – озвалась Сара, привертаючи увагу жінки.

- Нічого, - оговталась та. - Я вам усе покажу й поясню.

 Меліса втомлено зітхнула, крокуючи кудись лабіринтами коридорів, увішаних яскравими картинами. Для неї це була така сама дивина, як гроші на мотузці.

  Виявилося, що маєток належить родині лорда, ім’я якого Меліса миттєво забула. Головне, що це був не той посланець, якого вона шукала. Гірке розчарування розлилось в її душі мов чорнило. Вона вже не була така впевнена у своєму рішенні.

 Маєток ділився на різні ділянки: кімнати слуг, хазяйські покої, гостьові кімнати та кілька просторих зал, де зазвичай проводили банкети. І уся ця розкіш була призначена лише для пишних святкувань чи відпочинку. Зазвичай лорд із дружиною мешкали де-інде.