Розділ 8

 Колючий вітер проймав її до кісток. Меліса притулилась до теплої шиї грифона, сховавши руки в його золотій гриві. Звіру це не сподобалось. Він різко пірнув у повітрі й пронизливо вискнув.

— Тихо, — мовив маг, натягаючи повід та водночас відхиляючи Мелісу від грифона. — Нервовий хлопець, йому таке не подобається.

 Дівчина лиш пирхнула у відповідь, здригаючись від нового пориву вітру. Політ на грифоні був чи не гіршим від пішого переходу гір. Спочатку вона милувалась красою полонин та пухнастими хмарами, що ліниво ковзали небом, мов казкові велетні. Однак з наближенням світанку Меліса все дужче замерзала. Спина затерпла від довгого сидіння. А бідну Омелію взагалі нудило безперестанку. Дівчата вже ладні були приземлитись де-завгодно аби тільки відчути тверду землю під ногами.

 Та грифони несли їх далі, проминаючи ліси й зелені верхівки лісів, блискучі струмки та дерев’яні хати, що здавалися зовсім крихітними з висоти пташиного польоту. Кілька разів вони бачили піших мандрівників, що простували дорогою з повними возами.

 Невдовзі перед ними постали кам’яні мури, за якими вишикувались ряди будівель, укритих чорною черепицею. Попри страх упасти, Меліса витягнула шию, щоб краще розгледіти величезну кам’яну твердиню.

— Це Астур — наша столиця, — пояснив маг.

 Меліса не стримала усмішку. Хоч яким важким був шлях, вона таки дісталась серця клану Чорних і вже скоро зможе віднайти свою матір.

— Гарно, — зітхнула Сара.

— Звісно гарно, — пирхнув маг позаду неї. — Але не надто захоплюйся. Ви будете працювати у маєтках поза Астуром. Це далеченько звідси.

 Йому вдалося зіпсувати радісний момент кількома словами.

 Грифони спускалися нижче, описуючи довгі кола у повітрі. Меліса схопилася за гриву звіра, ігноруючи його невдоволений писк. Важка долоня мага лягла їй на живіт, притискаючи ближче. За інших обставин дівчина обурилася б, проте цього разу, заклякла від страху, вона була рада відчути хоч якусь опору. А крилаті звірі продовжували стрімко летіти вниз, мов граючись із вітром. Мелісі ж ці ігри були зовсім не до вподоби. Вона міцно заплющила очі, проте й далі відчувала кожен шалений рух, що відгукувався у її тілі хвилею холоду.

 Меліса змогла спокійно видихнути лише коли масивне тіло грифона притулилося до землі. Вона повільно розплющила очі, роззираючись довкола. Краєвид був уже знайомим: зелена долина, оточена високими соснами, що здіймаються аж до чорних шпилів. Певно, десь поблизу біжить швидкоплинна гірська річка.

— Ходімо, — покликав її маг. Він легко зіскочив з грифона й одразу ж простягнув їй руку.

 Меліса мимоволі пирхнула. Ці потвори вирвали їх з дому та везли як рабів. Звідки раптом така дбайливість?

— Хутчіше, — гримнув маг, розбиваючи хибну ілюзію.

 Меліса злізла з грифона далеко не так граційно, як його власник, і ледве втрималася на ногах. Однак їй пощастило більше ніж бідній Омелії, яку вкотре знудило.

— І знову на мої чоботи! — обурився маг, що летів з нею.

— Витрися, — мовив йому третій і витягнув хустинку з кишені. Іншою рукою він міцно схопив передпліччя Сари, мов би боявся, що та утече.

— Ми поспішаємо, — нагадав старший нелюд, не спускаючи очей з Меліси.

— Ми завжди поспішаємо, — відказав йому молодий маг, що саме витирав чоботи. Однак він таки поквапився під грізним поглядом старшого мага.

 Вони рушили далі, лишивши грифонів серед зеленої галявини. Меліса помітила, що звірі навіть не намагалися утекти, лише розтягнулися на траві, втомлено склавши масивні пір’яні крила. Та, варто було дівчині поглянути уперед, як її думки захопила зовсім інша річ — величний маєток бездоганно білого кольору, що виблискував мов перлина серед чорних гір. Дивно, як вона не помітила його раніше.

 Широка стежка вела їх до самого порогу. Заквітчані дерева та кущі обвивали маєток довкола, простягаючи свої гілки до вікон з кольорового скла, що позирали на них мов тисячі очей.

— Як добре, що ви вже прибули, — вибігла до них огрядна жіночка у білому фартусі. — Роботи хоч відбавляй. Ледве на ногах тримаюся.

 «Людина», — видихнула з полегшенням Меліса, приглядаючись до кругленького обличчя, розчервонілого від бігу, й цілком звичайних очей, чи то сірих, чи то голубих.

— Мені це не цікаво, проведи нас до господаря, — відрізав маг.

— Нема його. Ось ваша платня, — жінка витягнула з кишені в’язку монет. Такого Меліса ще не бачила. Монети мали невеличку дірку і були нанизані на нитку, мов намисто.

— А господиня є? — недовірливо запитав маг.

— Перерахуй коли не віриш, — образилась служниця, простягаючи в’язку.

— Нам треба поговорити з господарем маєтку або його дружиною. Не з людською служницею, — в останніх словах бриніла відкрита зневага. — У нас обмаль часу, роби як кажуть.

 Жінці не лишилося нічого іншого, як тільки провести магів усередину.

— Займися ними, ми знаємо куди йти, — віддав останній наказ головний з магів та разом зі своїми супутниками рушив сходами вгору.

Служниця провела їх розгубленим поглядом, але перечити не посміла.

— Що з нами буде? — озвалась Сара, привертаючи увагу жінки.

— Нічого, — оговталась та. — Я вам усе покажу й поясню.

 Маєток ділився на різні частини: кімнати слуг, хазяйські покої, гостьові спальні та кілька просторих зал, де зазвичай проводили банкети. І уся ця розкіш належала поважному лорду на ім’я Кавері, який, щоправда, рідко сюди навідувався. Наразі маєтком керувала його дружина— дала Евлін.

— Вони утримують величезний будинок тільки для того, щоб приїздити сюди кілька раз на рік? — перепитала Сара, оглядаючи важкі різьблені двері.

— А тобі яка різниця? Тішся, що маєш роботу, — відказала служниця.

 Меліса йшла за ними, байдуже переставляючи ноги. Як тільки вона зрозуміла, що власник маєтку не той посланець, якого вона шукала, гірке розчарування розлилось в її душі мов чорнило. Вона вже не була така впевнена у своєму рішенні.