Розділ 7

 Видовжена тінь ковзнула дерев’яною підлогою, мов темна хвиля. За вікном пройшов староста, насвистуючи веселу мелодію. Йому подобалось співати за роботою. Голос він мав дзвінкий і звучний, а от зі слухом, на жаль, не поталанило. Бувало заведе якусь пісню на всю горлянку, а дівчата ледь не котяться зі сміху. Та староста не ображався. Він любив жартувати і до розмови завжди мав охоту. Останній тиждень, поки лили дощі, вони годинами сиділи в хаті й теревенили про все на світі.

 Хороший був чоловік той староста, шкода лише, що самотній: ні дружини, ні дітей. Були якісь родичі в інших селах, та він їх майже і не бачив, опікувався подорожніми, щоб було їм де зупинитися й відпочити перед важким шляхом крізь гори чи після того.

 Селище лежало на одному з основних торгових шляхів, тож його мешканці здебільшого жили за рахунок мандрівників й купців, а віднедавна ще й приглядали за украденими людьми. І останнє їх зовсім не турбувало.

 Меліса тихо зітхнула. Уже скоро обід, а вона все лежала на ліжку, заклавши руки за голову, й не могла змусити себе підвестись.

— Ходімо з нами, — покликала плечиста дівчина із товстими чорними косами. Здається, то була дочка рибалки.

— Я краще залишуся, — байдуже відказала Меліса, тішачись, що врешті зможе побути на самоті. 

— Ти ж не будеш сидіти тут сама цілий день, — озвалась Тая. — Підеш з нами, розвієшся. Та й господар просив допомогти. 

— Добре, я піду, — погодилась Меліса. Хоч як їй не хотілося відпочити у тиші, потрібно було відплатити за доброту місцевого старости. 

 Рання весна принесла теплу погоду. Пустотливий вітерець куйовдив волосся прохолодним доторком, а струмок неподалік виблискував у сонячному світлі. Коло дерев’яного плоту застигла тендітна постать Таї.

— Що будемо робити? — звернулась до неї Меліса.

— Потрібно прибрати хатину, наготувати дрова, бо ще ночі холодні, — почала перелічувати подруга, загинаючи пальці. — Здається, господар щось казав про прання і шиття. І ще хтось має піти до сусідки по молоко й сир. Вона тримає одайрів. А інша кошики плете, до неї теж мусимо навідатись. Потім ми маємо приготувати обід і вечерю.

— Це все?

 Тая замислилась на мить, мовби подумки перераховувала усі справи, а тоді впевнено кивнула.

— Тоді я йду на кухню, — з усмішкою додала Меліса, повертаючись до хатини.

— Стій, — зупинила її подруга. — Невже ти не хочеш пройтися? Побачити щось нове?

— Ні, — не замислюючись відказала Меліса. — А ти хіба не любиш шити? Це ж справа для тебе.

— Так, але ж ми мусимо дізнатися якнайбільше про це місце. Чи ти вже не хочеш відшукати ту жінку?

— Я шукаю посланця, — заперечила дівчина, хоч розуміла, що подруга має рацію. Маги покинули їх на милість господаря, який, на щастя, виявився добрим чоловіком. Та дні складались у тижні, а їхня доля лишалась невідомою. Навряд чи вони будуть до кінця життя допомагати по господарству місцевому старості. А навіть якщо й так, варто було довідатись більше про цей край.

Тая схрестила руки на грудях. Свіже повітря пішло їй на користь, вкривши бліді щоки здоровим рум’янцем. Світлі коси вільно спадали на плечі, а золоті сережки були надійно сховані у вирізі сукні. Так і не скажеш, що панянка.

— То що? — запитала вона знову.

— Ходімо до тих сусідок, — погодилась Меліса, пригладжуючи свої руді кучері.

 Вони разом рушили до хвіртки, де вже зібрались інші дівчата. Схоже, ніхто не збирався лишатися в хаті.

— Нарешті, — кинула низенька дівчина, діловито спершись руками на широкі боки. Вона якось казала, що має купу молодших братів. Звикла їх ганяти, тож і тут усіма керувала. — Ми вже вас зачекалися.

— Куди підемо? — запитала Тая, ігноруючи її зауваження.

— Спочатку по кошики, до сусідки, що живе на іншому березі, — відповіла та ж дівчина, вказуючи на міст удалині. Меліса намагалась пригадати її ім’я, та все сумнівалась чи то Ана чи Алія.

— Тоді ходімо, — мовила Тая і сама пішла уперед.

 Меліса мовчки рушила за нею, звично дивлячись під ноги. Вона часом зривала квітки й ховала їх до кишені, хоч і не знала, що з ними робити далі. Дорога видавалася довгою й нудною. Дівчина затрималась на дерев’яному містку над стрімкими водами, що неслись крізь гостре каміння. Річка була мілка, проте небезпечна, зовсім не подібна до лагідних струмків у їхньому лісі. В такій не те що скупатися — заходити страшно.

— Не відставай, а то ще загубишся, — крикнула котрась з дівчат. Меліса не зауважила хто саме, проте буркнула у відповідь:

— Чого б ви так за мене хвилювалися?

— Ми просто не хочемо тебе потім шукати, — відказала русява дівчина, яку звали Сарою.

  Меліса лиш пирхнула у відповідь, однак сперечатись не стала. Вони наближались до маленької дерев’яної хатини. На ґанку сиділа літня жінка у яскравій кольоровій хустині. Її чіпкі очі під сивими бровами з цікавістю оглянули кожну гостю, мов якогось небаченого звіра.

— То ви, певно, від старости, — здогадалась вона, відкладаючи недоплетений кошик до купи подібних.

— Так, прийшли по кошики, — кивнула Алія.

— А звідки-то ви? Давно прибули? — запитала жінка, і, не дочекавшись відповіді, продовжила: —  Це ж треба: самі дівчата! Цього року вже були гості, але частіше хлопців присилали.

 Меліса мимоволі скривилась. Невже місцеві настільки звикли служити потворам, що перестали відрізняти добро й зло, а полонених нарекли гостями? Ось навіть зараз, сидить собі ця жінка і любесенько їм усміхається та все випитує: що там нового за горами, чи нема війни, чи добре у старости живеться. Сама доброта.

— Побудьте ще трохи. Може й на обід лишитеся? — вмовляла вона їх, та дівчата мали повно справ, тож мусили відмовитись і врешті рушили до наступної сусідки. Її хата стояла на зеленому пагорбі, за яким густою стіною височів ліс. Могутні дерева здіймалися до гори, вкриваючи круті схили аж до чорних вершин.

 Цього разу їх майже не розпитували. Заклопотана молодиця віддала увесь крам та побажала гарного дня, вичавивши втомлену посмішку. Дівчата тихо подякували їй і повернулись назад, мов зграйка загублених пташок.