Розділ 7

Холодний вітер проймав її до кісток. Меліса йшла дорогою, чуючи за спиною сміх і перешіптування. Вона не озиралась, впізнаючи цих дівчат із сусіднього селища. 

 - Ти бачила її хустку? Як старе шмаття. 

 - Я б таке і собаці не постелила б.  

 Меліса мимоволі поправила стареньку хустину і пришвидшила крок. Щоки горіли від сорому. 

 - А волосся мов сніп сіна.

 - А згадай, ті жахливі веснянки. 

 - Годі вже! - крикнуло дівча, обернувшись.

 Зграйка пліткарок на мить замерла. 

 - Та ми ж не про тебе, заспокойся, - сказала одна з них. 

 На Мелісу немов відро холодної води вилили. Вона рвучко крутнулась і кинулась бігти додому. От халепа вийшла. Ще зараз скажуть, що геть дурна. 

 - Агов, стій, - крикнули їй услід, та дівча не спинялось до самого дому. Їй було соромно й гірко на душі.

 - Вони жорстокі, Мелісо, - тихо сказала мама, обіймаючи її.

 - Але ж говорили не про мене, - відказала дівчинка. 

 - Хтозна, чи про тебе, чи ні. Та вони пліткарки, що нищать когось поза очі. Таким не можна вірити. 

 - Але всі дівчата дружать. І я теж хочу з ними гуляти. 

 - Не варто, - відказала мама. - Я вже стільки раз говорила тобі: подруги тільки зрадять. Чим далі ти від тих дівчат, тим краще. Ти - особлива, Мелісо, ти обдарована. Не впускай нікого в своє серце, не довіряй людям. Вони ніколи тебе не підтримають, не зрозуміють. Будь обережна, добре?

 - Так, мамо. 

 Наступного разу Меліса застала дівчат в лісі за збиранням грибів. 

 - Привіт, - сказала одна з них, усміхаючись. - Ходімо з нами. Анка знає багаті місця.

 - Я вже йду додому, - відвернулась Меліса, подумки повторюючи: "Вони злі, їм не можна довіряти". 

***

 - Ходімо з нами, - кликала дебела дівчина із товстими чорними косами. Здається, то була дочка рибалки.

 - Я краще залишуся, - байдуже відказала Меліса, тішачись, що врешті зможе побути на самоті. 

 - Ти ж не будеш сидіти тут сама цілий день, - озвалась Тая. - Підеш з нами, розвієшся. Та й господар просив допомогти. 

 - Добре, я піду, - погодилась Меліса. Хоч як їй не хотілося відпочити у тиші, потрібно було відплатити за доброту місцевого старости. 

 - Ти так говориш, ніби ми тобі завинили чимось, - кинула різко дочка рибалки. - Чи ми тобі не рівня? 

 - Ходімо вже, - Тая завбачливо потягнула Мелісу до дверей і тихо додала. - Не зважай на неї. 

 На дворі була лагідна погода. Теплий вітерець приємно куйовдив волосся, а струмок неподалік виблискував у сонячному світлі. 

- Що будемо робити? – запитала Меліса, не відриваючи погляду від чорних шпилів гір.

- Потрібно прибрати хатину, наготувати дрова, бо ще ночі холодні, - почала перелічувати Тая, загинаючи пальці. - Здається, господар ще казав про прання і шиття. І ще хтось має піти до сусідки по молоко й сир. Вона тримає одайрів, з яких ти сміялась. А інша кошики плете, до неї теж мусимо навідатись. Потім ми маємо приготувати обід і вечерю.

- Це все?

 Тая замислилась на мить, мовби подумки перераховувала усі справи, а тоді впевнено кивнула.

- Тоді я йду на кухню, - з усмішкою додала Меліса, повертаючись до хатини.

- Стій, - зупинила її подруга, кинувши здивований погляд. – Невже ти не хочеш пройтися? Побачити щось нове?

- Ні, - не замислюючись відказала Меліса. – А ти хіба не любиш шити? Це ж справа для тебе.

- Так, але ж ми мусимо дізнатися якнайбільше про це місце. Чи ти вже не хочеш відшукати ту жінку?

- Я шукаю посланця, - заперечила дівчина, хоч розуміла, що подруга має рацію. Маги покинули їх на милість господаря, який, на щастя, виявився добрим чоловіком. Та дні складались у тижні, а їхня доля лишалась невідомою. Навряд чи вони будуть до кінця днів допомагати по господарству місцевому старості. А навіть якщо й так, варто було довідатись більше про цей край.

 Тая вичікувально схрестила руки на грудях. Свіже повітря пішло їй на користь, вкривши бліді щоки легким рум’янцем. Світлі коси вільно спадали їй на плечі, а золоті сережки віднедавна були надійно сховані у вирізі сукні. Так і не скажеш, що панянка.

- То що? – запитала вона з легкою усмішкою.

- Ходімо до тих сусідок, - погодилась Меліса, мимоволі пригладжуючи свої руді кучері. 

 Вони разом рушили до хвіртки, де вже зібрались інші дівчата. “Схоже, прибирання сьогодні нікого не цікавить”, - подумки відмітила Меліса.

- Нарешті, - кинула низенька дівчина, діловито спершись руками на широкі боки. Вона якось казала, що має купу молодших братів. Звикла їх ганяти, тож і тут всіма керувала. - Ми вже вас зачекалися.

- Куди підемо? – запитала Тая, ігноруючи її зауваження.

- Спочатку по кошики, до сусідки, що живе на іншому березі, - відповіла та ж дівчина, вказуючи на міст удалині. Меліса намагалась пригадати її ім’я, та все сумнівалась чи то Ана чи Алія. Вона частенько плутала імена, тож старалась оминати їх у розмові.

- Тоді ходімо, - мовила Тая, усміхаючись, і сама пішла уперед.

 Меліса мовчки рушила за нею, звично дивлячись під ноги. Вона часом зривала квітки, ховала їх до кишені, хоч і не знала, що з ними робити.

 Вона затрималась на дерев’яному містку, дивлячись на стрімкі води, що неслись крізь гостре каміння. Річка була дрібна, проте небезпечна, в такій не скупаєшся, зовсім не подібна до лагідних струмків у їхньому лісі.

- Не відставай, а то ще загубишся, - крикнула котрась з дівчат. Меліса не зауважила хто саме, проте буркнула у відповідь:

- Чого б ви так за мене хвилювалися.

- Ми просто не хочемо тебе потім шукати, - відказала русява дівчина, яку звали Сарою. – Тож не задирай носа, принцесо.