Розділ 6

Сходження на гору видалося неймовірно важким. Меліса сотий раз прокляла усіх магів та посланців, включаючи й батька, якого знала лише за іменем. Стежка давно загубилась в снігу, а кожний крок давався усе важче, ще й торба на спині, хоч і не тяжка, та все ж відбирала сили. Маги щедро спакували кожній воду й сухарі, чорнявий маг якимось чином зміг обігріти їх. Меліса щиро позаздрила його вмінням. Вона вміла лише викликати вогонь, часто втрачаючи контроль та шкодячи, а, виявляється, можна й тепло начарувати. Шкода лише, що магії не вистачало на кучугуру снігу, в яких дівчата вгрузали по пояс.

- Коли я встигнув так нагрішити? - озвався другий маг, вкотре витягаючи Таю, що ледве пересувала ноги, - ми повинні дістатися сховку до ночі. 

 Якимось дивом вони й справді дійшли до невеличкої ущелини, де розпалили багаття й нарешті змогли відпочити. Усе тіло нило від втоми, а ніч на твердій скелі лиш додала синців. Дівчина ледь не вила, бажаючи просто впасти й начхати на все. Дехто так і робив, та маги все одно підіймали їх й змушували йти далі. Це катування тривало три дні, доки вони не дістались однієї з вершин.

- Нарешті, - видихнув чорнявий маг із полегшенням, - спускатися буде легше.

 Меліса обережно підійшла до нього. Унизу виднілась зелена долина, куди вони й мали потрапити, напевно. Але Дальборг не закінчувався тут. Вдалині чорніли інші гори, ще вищі, ще страшніші. 

- Ми на землі клану чорних, що також називають Ейтаром, якщо тобі це про щось говорить, - мовив маг.

Мелісі це ні про що не говорило, та вона із подивом й захопленням оглядала краєвиди. Тільки зараз дівчина відчула, яке свіже повітря високо в горах, ніби наповнене особливою силою.

Навіть біль і втома згасли, коли вона ступила крок уперед, відчуваючи, що сам вітер штовхає її до крутого спуску. Чи, може, то був вогонь, що нарешті відчув себе удома. 

- Обережніше, - крикнув чорнявий маг. - Не зірвися вниз.

 Та Меліса вже не боялась упасти. ЇЇ раптом осінило: втрачати вже нема що. У неї нема ані дому, ані справжньої родини. Можливо, це викрадення  насправді дало їй можливість повернути втрачене? Що коли вдасться знайти матір й почати нове життя?

 Сходити й справді було куди легше. Сніг зникав, а стежка ставала менш крутою. Коли гори залишились позаду, дівчата втомлено упали на землю, не боячись забруднити одіж, хоча що вже там було бруднити. Меліса з жалем дивилась на свою колись гарну кольорову хустку, що перетворилась на посіріле шмаття. Та попри всі незгоди, озираючись на величні гори, в душі панувала гордість і навіть захват. Їй ніколи не доводилось так складно, проте вона впоралась і тепер може йти далі.

- Прощавай чудовисько, - прошепотіла Меліса, підводячись.

 Поволі вони добрели до невеличкого поселення. Принаймні так думала дівчина, дивлячись на поодинокі дерев'яні будинки, розкидані далеко один від одного. Маги відвели їх до місцевого старости, що, як виявилося був людиною. Дівчата ледь тримались на ногах від втоми, однак оживилися, коли їх відвели до лазні та ще й підшукали нове вбрання - вишиті сукенки, ношені, проте чисті.

 Меліса зовсім не хвилювалась за майбутнє, мріючи лише про теплу постіль, чи хоча б щось м'яке, щоб можна було згорнутись калачиком і спокійно поспати. Думки про втечу видавалися божевільними, тож вона загорнулася в цупку ковдру, що дав староста поселення, і ледь не застогнала від задоволення, вмостившись у теплому ліжку.

- Як думаєш, куди нас відправлять? - запитала Тая, та не дочекавшись відповіді, озвалась знов, - Мелісо, чуєш?

- Не знаю, - коротко відповіла дівчина, ледь тамуючи злість. Їй було шкода це ніжне створіння, але ж у всього є межа. Невже Тая вирішила, що тепер може дратувати її дурними питаннями увесь час.

- А куди ти хотіла б? - і знов те саме.

- Будь-куди.

- Але ти ж щось вмієш. Маєш на думці якесь місце? – не вгавала Тая, допитливо кліпаючи великими синіми очима.

- Байдуже, - коротко кинула Меліса.

- Так не може бути.

Дівчина ледь стрималась щоб не нагримати на подругу.

- Я вмію готувати, прибирати, збирати трави, пекти хліб. Десь знайдеться місце, - сказала вона усе, сподіваючись, що Тая заспокоїться. - А взагалі мені все одно, де працювати. Чи є різниця де бути рабою?

- Звісно, є, - почувся ображений голос. – Дехто з власної волі йде в служіння магам. Я чула про таке.

Меліса раптом розплющила очі й повернулась до подруги.

- Ти знаєш таких людей?

- Так, - Тая спантеличено кліпнула.

Меліса різко закусила губу. Сон як рукою зняло. Тая могла знати щось про її матір, проте ця історія мала лишатися таємницею, бо викликала надто багато питань. І все ж…

- Ти щось чула про Дану – продавчиню трав? Вона зникла три роки тому, – слова полилися перед думками.

- Ні, - одне слово обірвало тонку павутинку надії.

Якусь мить панувала тиша. Меліса прислухалася до тихого сопіння дівчат, що спали поруч. Вона б хотіла заснути і забути про все.

 - Хто вона тобі? Ця жінка, що зникла? – раптом запитала Тая.

Меліса проігнорувала запитання, натягуючи ковдру вище. Вона не хотіла пояснювати, не мала для цього сил.

- Можеш не говорити, якщо не хочеш. Але я хочу тобі допомогти.

- Дякую, - спантеличено відповіла Меліса, - і добраніч.

- Солодких снів, - дівчина нарешті вмостилась у ліжку і затихла.

Однак Меліса не могла заснути, замислившись над словами подруги. Тая мала знання і чудово мислила. А матір напевно вирушила до кохання свого життя, отже, і шукати потрібно його, тобто того самого злощасного посланця. На щастя, Меліса знала його ім'я, що значно все спрощувало. 

***

- Алістер Кадел? - перепитала Тая, підозріло, насупивши чоло. - Один із посланців? Як він допоможе тобі знайти матір?

- Просто повір мені, - Меліса вкотре смикнула донизу широкі рукави сукенки, що була на неї замала. Вона не хотіла називати ім’я свого батька, ніби, це якесь темне прокляття. - Не питай нічого, будь ласка.