Розділ 5

 "Це називається доля", — подумала Меліса, сідаючи на дерев'яний віз поруч з іншими нещасними дівчатами. Крізь скрип колес та голосні ридання вона досі чула розпачливі крики Інес, а перед очима поставали сумні обличчя її названої родини.

 "Що ви робите? Відпустіть її, благаю!" — відлунювало знову й знову.

 Меліса невідривно дивилась на спляче місто, мовби хотіла увібрати його темні обриси назавжди. Вона не плакала. Скована холодом й оніміла дівчина досі не могла повірити, що її забирають до землі магів. Руки нили від синців, які вона отримала, пручаючись усю дорогу.

 "Змилуйтеся, відпустіть її!" — кричала Інес, вибігши на двір в самій сорочці.

 Меліса нащупала в кишені червону прикрасу — завітний подарунок Марка, й міцно затисла її у долоні. Марко. Він кинувся на вартових, та ті одразу ж схопили хлопця й добряче вгатили в живіт. Гримаса болю спотворила його вродливе обличчя.

— Мелісо! — гукав він їй услід, розриваючи серце на шматки.

 Якби ж можна було повернути час назад. Якби вона не була така дурна. Якби не кинулась питати ім’я посланця. Якби...

— Мелісо! — вчувалося крізь завивання вітру. — Я тут!

 Вона підвела очі й побачила високу постать, що бігла дорогою за возом. 

— Марко! — озвалася радісно й враз затихла. Коли б її воля давно б вистрибнула, утекла б, та, прикута кайданами, не могла ступити й кроку, лиш дивилась, як віддаляється освічений місяцем силует. Віз набирав швидкість, а Марко стомлювався, хоч і не здавався.

 З очей бризнули сльози, нестримні як і біль, що пожирав її зсередини. Меліса навіть не уявляла, що буде колись так страждати. Сама лише думка про те, що вона ніколи не побачить Марка краяла серце на шматки.

— Я не повернуся! — крикнула вона щосили. — Чуєш, ніколи не повернуся! Будь щасливий!

 "Це називається доля, — подумки сказала знов: піти у край чужинців вслід за матір'ю ".

 Та, дивлячись, як зникає розмита фігура Марка, Меліса зрозуміла іще одну річ: вона ніколи не була такою як її матір, бо не вміла покидати тих, кого щиро любила.

***

 Вона не стулила очей до світанку, не відриваючи погляду від засніженої дороги, що пролягала крізь ліс. Колеса дерев’яного возу раз у раз підскакували на камінцях й натужно скрипіли під завивання вітру. Меліса сиділа мовчки, так само як інші дівчата.

 Їх було семеро, усі різні й незнайомі, та однаково сумні. Вони сиділи тихо, опустивши заплакані очі. Лиш одна з них — худенька білява дівчина, злякано зойкнула, коли віз раптом спинився й до них зійшов біловолосий маг, якого Меліса зустріла на площі.

— Погляньмо що тут у нас, — сказав він, розтягуючи тонкі вуста у кривій усмішці. — Гарна здобич. Усі такі красуні.

 Меліса хотіла спопелити його, але заклякла під крижаним поглядом зміїних очей, що миттю згасив вогонь в її крові.

— А ось і та сама бунтівниця, — вкрадливий голос  змусив шкіру вкритися сиротами. Коли маг ступив крок в її бік, дівчина мимоволі втиснулась спиною в шорстке дерево. Вона, мабуть, виглядала кумедно, бо сивий нелюд гучно засміявся. — Можеш не лякатися. Я ніколи не кривджу свій товар.

 Товар. Це слово розлилось гірким усвідомленням: їх збираються продати, як овець на базарі.

— Тримайте, — маг кинув полотняну торбу, що пахла свіжим хлібом, і флягу з водою, а тоді повернувся до коней. Віз рушив далі.

 Меліса вхопила м’яку булку змерзлими пальцями і якийсь час просто дивилася на неї не здатна змусити себе проковтнути хоч шматок. Вона ненавиділа магів як ніколи раніше, та не могла нічого зробити: не могла скинути кайдани чи покликати вогонь, лиш чекала на свою долю й ледве тамувала лють та страх, що сповнювали її серце.

— Що буде з нами? — прошепотіла ледь чутно одна із дівчат. Меліса подумки відмітила, що вона одягнена зовсім бідно. Зношене пальтечко не захищало від поривів морозного вітру, а темні коси, не покриті навіть хусткою, вже вкрились білими порошинками снігу.

— Хто знає, — відповіла Меліса, смикнувши залізний ланцюг. Вона могла б спробувати його вирвати. Але навіть якщо вдасться, маг швидко наздожене її.

— Знати хоча б куди нас везуть? — не вгавала дівчина, глипаючи великими чорними очима.

— До Міруе, — впевнено сказала світлокоса красуня, що сиділа поруч з Мелісою.

— Звідки ти знаєш? — здивувалися інші.

 Дівчина якусь хвилю мовчки дивилась перед себе, а тоді, зітхнувши, відповіла:

— Тому що там збирають усіх. Просто повірте мені, нас везуть до Міруе.

— Хто ти така? — запитала Меліса, уважно розглядаючи її. Кожушок був простим, але довгим  й теплим. З широких рукавів визирали білі долоні, що, напевно, не знали роботи. Сама незнайомка теж була бліда й тендітна, мов порцелянова фігурка. А з-під світлих кос, виблискували золоті сережки — надто дорога річ для простої дівчини.

— Мій дядько — староста міста, — сказала вона тихо. — І якщо ви хочете знати, маги давно вже вивозять людей. Їм потрібні слуги.

— Я думала це чутки, — здивовано озвалась кругленька дівчина, що тулилась у самому кутку.

— І це твій дядько допоміг їм нас викрасти? — запитала інша, не приховуючи злості.

— Так, — світлокоса племінниця старости сміливо задерла підборіддя, —  і мене разом з вами.

— Чому? – здивовано запитала Меліса.

— Щоб отримати гроші мого батька, — відповіла та спокійно й навіть байдуже, мов це було очевидно. — Якщо я зникну, то спадок батька перейде дядькові, а не мені

— Мерзотник, — щиро вилаялась Меліса, а за мить спитала, — Як тебе звати?

— Тая, — в заплаканих очах промайнула усмішка. — А тебе як?

— Меліса.

— Сказала б що, приємно познайомитись, але не за таких обставин.

— Це точно, — відказала Меліса, потягнувшись до фляги з водою. Інші дівчата теж шепотілися між собою та вороже зиркали у бік Таї, мов би племінниця старости була винна у їхній біді. Мелісі ж це видавалося дурнею. Вона, як ніхто інший, знала, що кров нічого не вирішує. Їй просто було бридко усвідомлювати, що люди продають людей, і що скоро вона опиниться в краю потворів, звідки навряд чи зможе втекти.