Розділ 5

"Це називається доля", - подумала Меліса, сідаючи на дерев'яний віз поруч з іншими нещасними дівчатами. Крізь скрип колес та голосні ридання вона досі чула розпачливі крики Інес, а перед очима поставали сумні обличчя її названої родини.

"Що ви робите? Відпустіть її, благаю!", - відлунювало знову й знову.

Меліса невідривно дивилась на спляче місто, мовби хотіла увібрати його темні обриси назавжди. Вона не могла плакати, ніби скована холодом й оніміла, досі не могла повірити, що її забирають до землі магів. Руки боліли від синців, які вона отримала, пручаючись усю дорогу.

"Змилуйтеся, відпустіть її!", - кричала мельниківна, вибігаючи на двір в самій сорочці.

Меліса нащупала в кишені червону прикрасу - завітний подарунок Марка, й міцно затисла її у долоні.

 Марко. Він кинувся захищати її, та вартові одразу ж схопили його й добряче вгатили в живіт.

- Мелісо! - гукав хлопець їй услід, розриваючи серце на шматки.

Якби ж можна було повернути час назад. Якби вона не була така дурна. Якби не кинулась до вартових. Якби...

- Мелісо! - чулося крізь завивання вітру, - Я тут!

Вона раптом підвела очі й побачила високу постать, що бігла дорогою за возом. 

- Марко! - озвалася радісно й враз затихла. Коли б її воля давно б вистрибнула, утекла б, та прикута кайданами не могла ступити й кроку, лиш дивилась, як віддаляється освічений місяцем силует. Віз набирав швидкість, а Марко стомлювався, хоч і не здавався.

 З очей бризнули сльози, нестримні як і біль, що пожирав її зсередини. Меліса не знала, що може так боліти, навіть не уявляла, що буде колись так страждати через Марка, бо більше його не побачить.

- Я не повернуся! - крикнула щосили, - Чуєш, ніколи не повернуся! Будь щасливий!

"Це називається доля, - подумки сказала знов: піти вслід за матір'ю у край чужинців, що зламали їм життя, розбили серце". Та, дивлячись, як зникає розмита фігура Марка, Меліса зрозуміла іще одну річ: вона ніколи не була такою як її матір, бо не вміла покидати тих, кого щиро любила.

***

Вона не стулила очей до світанку, не відриваючи погляд від запилюженої дороги, що пролягала крізь ліс. Колеса дерев’яного возу раз у раз підскакували на камінцях й натужно скрипіли під завивання вітру. Меліса мовчки здригалася, так само як інші дівчата.

Їх було семеро, усі різні й незнайомі, та однаково сумні. Вони сиділи мовчки, опустивши заплакані очі, лиш хтось зойкнув, коли віз раптом спинився й до них підійшов біловолосий маг, якого Меліса зустріла на площі.

- Погляньмо що тут у нас, - сказав він, розтягуючи тонкі вуста у кривій усмішці, - гарна здобич. Усі такі красуні.

 Меліса хотіла спопелити його, але заклякла під крижаним поглядом жовтих очей, що миттю згасив вогонь в її крові.

- А ось і та сама бунтівниця, - вкрадливий голос змісив змусив шкіру вкритися сиротами. Коли маг ступив крок в її бік, дівчина мимоволі втиснулась спиною в дерев’яний бік. Вона, мабуть, виглядала кумедно, бо сивий потвор раптом гучно засміявся. – Можеш не лякатися. Я ніколи не кривджу свій товар.

 Товар. Це слово відбилося луною розлилось гірким усвідомленням. Меліса врешті зрозуміла, яка доля чекає на неї. Їх продадуть як овець на базарі.

- Тримайте, - маг кинув їм полотняну торбу, що пахла хлібом та борошном, зверху поклав флягу з водою, а тоді накинув каптур й повернувся до коней. За мить віз рушив далі.

 Меліса вхопила м’яку булку змерзлими пальцями та довгий час не могла себе змусити проковтнути хоч шматок. Вона ненавиділа магів як ніколи раніше та не могла нічого зробити, не могла скинути кайдани, не могла покликати вогонь, лиш чекала на свою долю, і ледве тамувала лють та страх, що розривала її зсередини.

- Що буде з нами? – прошепотіла ледь чутно одна із дівчат. Меліса подумки відмітила, що вона одягнена зовсім бідно. Зношене пальтечко зовсім не захищало дівчину від поривів морозного вітру.

- Хто знає, - відповіла Меліса, смикнувши залізний ланцюг. Вона могла б спробувати його вирвати. Але навіть якщо вдасться, маг швидко наздожене її.

- Знати хоча б куди нас везуть? – не вгавала дівчина, глипаючи великими чорними очима.

- До Міруе, - впевнено сказала світлокоса дівчина, що сиділа поруч з Мелісою.

- Звідки ти знаєш? – здивувалися інші.

 Дівчина якусь хвилю мовчки дивилась перед себе, а тоді, зітхнувши відповіла:

- Тому що там збирають усіх. Просто повірте мені, нас везуть до Міруе.

- Хто ти така? – запитала Меліса, уважно розглядаючи її. Кожушок був простим, але довгим  й теплим. З широких рукавів визирали білі долоні, що, напевно, не знали роботи. Сама незнайомка теж була бліда й тендітна, мов порцелянова фігурка. А з-під світлих кос, виблискували золоті сережки – надто дорога річ для простої дівчини.

- Мій дядько староста міста, - сказала вона тихо із ноткою суму, - І якщо ви хочете знати, маги давно вже вивозять людей. Їм потрібні слуги.

- Я думала це чутки, - здивовано озвалась кругленька дівчина, що тулилась у самому кутку.

- І це твій дядько допоміг їм нас викрасти? – запитала інша, не приховуючи злості.

- Так, - світлокоса племінниця старости сміливо задерла підборіддя, - і мене разом з вами.

- Чому? – здивовано запитала Меліса.

- Щоб отримати гроші мого батька, - відповіла та спокійно й навіть байдуже, мов це було очевидно. - Якщо я зникну, то спадок батька перейде дядькові, а не мені

- Мерзотник, - щиро вилаялась Меліса, а за мить спитала, - Як тебе звати?

- Тая, - в заплаканих очах промайнула усмішка, - А тебе як?

- Меліса.

- Сказала б що, приємно познайомитись, але не за таких обставин.

- Краще й не скажеш, - відказала Меліса, потягнувшись до фляги з водою. Інші дівчата теж шепотілися між собою та вороже зиркали у бік Таї, мов племінниця старости була винна у їхній біді. Мелісі ж це видавалося дурнею. Вона, як ніхто інший знала, що кров нічого не вирішує. Їй просто було бридко усвідомлювати, що люди продають людей. І що скоро вона опиниться в краю потворів, звідки навряд чи зможе втекти.