Розділ 4

— Мамо, ходімо туди, — руде дівча тягнуло за руку невисоку жінку в перелатаному кожушку. Над ними височів храм із білого мармуру. В очах дитини це був справжній палац. 

— Не можна, Мелісо. Зупинися! — жінка підхопила її на руки. — Ми тільки подивимося. 

—Я хочу туди! — не вгавала дівчинка, спостерігаючи, як на дорогу виїжджають статні вершники. Вона іще нічого не знала про магів.

 Жінка поцілувала доньку в чоло, пригортаючи її до себе. 

— Думаю, колись тобі доведеться там побувати. А поки мусиш поклонятися Старим богам. 

***

— Хутчіше, Філь, я теж хочу вмитися! 

— Я перший зайняв чергу! 

 Гучні крики лунали на весь будинок. До вбиральні вишикувалась черга з трьох родин, що винаймали тут кімнати. Усі прокинулися вдосвіта, щоб напекти повні кошики свіжих булочок, пончиків та ватрушок. Хоч як би не старалося подружжя пекарів, та на місяць випічки не заготуєш, тим більше під час ярмарку. 

  Проковтнувши сніданок, хлопці взялися розкладати товар на прилавки. Меліса запарила усім великий кухоль чаю із медом. Вона не переймалась ані браком сну, ні іншими незручностями, бо Марко таки пообіцяв лишитися в селищі до літа, а там вони вирішать, що робити далі.

 День видався сонячним і безвітряним, але земля все ще була вкрита товстим шаром снігу, що гучно рипів під ногами. Ярмарок заповнювався людьми, розквітаючи кольоровими хустками, хутром звірів на комірах й червоними від морозу обличчями. 

— Дай мені цвіт липи. Купувала раніше у твоєї матері, завжди був смачний, — щебетала одна із містянок, яку Меліса геть не пригадувала.

— Сподіваюся, цього разу теж сподобається, — відповіла дівчина з сумною усмішкою.

 Родина пекарів по черзі міняла один одного то коло печі, то за прилавком. Меліса не ризикувала залишати на когось свій крам. Та й зрештою, робота допомагала відволіктися від тривожних думок, що насіли на неї мов хмара ос. Надто багато змін відбувалося в її житті. Дівчина нащупала в кишені подарунок Марка й мимоволі всміхнулась. Хтозна-коли вона зможе одягнути цю прикрасу, та їй подобалось навіть просто торкатися гладких бусин і шовкових стрічок. Цей приємний спогад вселяв віру в щасливе майбутнє.

— Як справи? — запитав Марко. Він саме підійшов до прилавку з випічкою, замінивши батька.

— Все чудово, — відповіла Меліса. — А у тебе що?

— Так само, —усміхнувся він. — Пекли пироги з вишневим варенням. Здається, непогані вийшли, але мама сказала, що ніколи більше не пустить мене на кухню.

— Певно, як завжди наробив рейваху.

 Меліса підійшла до хлопця й витерла борошно з його щік. Це ж як можна було так замурзатися? Марко ніжно обхопив її пальці, зігріваючи в своїх долонях. Світлі кучері спадали на його чоло, немов розтріпані золоті нитки, а в блакитних очах запалились бешкетні вогники.

— Ходімо сьогодні на площу, — мовив він.

— Не знаю, — сказала Меліса й озирнулась на свій прилавок. — А кому лишимо товар?

— Покличемо Філя. Він там не сильно зайнятий.

 Меліса завагалась, але німе благання в погляді Марка змусило її піддатися.

— Гаразд, — кивнула вона.

 Марко не гаяв ані секунди. Він спритно вибіг з-за прилавку, не звертаючи уваги на покупців, що саме вибирали пончики. Меліса тихо пирхнула і заступила його місце. Хлопець повернувся так само швидко, як і зник, а за ним поволі брів молодший брат.

— Ходімо, — сказав Марко й узяв її під руку.

Дівчина стиснула пальці в рукавичках, червоніючи від цікавих поглядів перехожих. І, хоч за мить люди викинуть з голови двійку закоханих, та Мелісу сповнювало дивне зніяковіння й захват. Вона досі не могла призвичаїтись до думки, що тепер вони разом.

— Щось намічається, — задумливо промовив Марко, прямуючи до величезної площі, що вже заповнилась щільною стіною людей.

— В’їзд магів до храму, — відповіла Меліса. Хвиля спогадів миттю витіснила всю радість.

 На другий день ярмарку маги заходили в храм, щоб віддати шану своїм богам. Ця подія перетворилась на справжню урочистість. Посланець разом зі своїм почтом в’їжджав верхи на площу, а тлум людей довкола спостерігав за ними роззявивши рот. Саме так перетнулися шляхи її матері і батька.

— Я вже й забув про цю традицію, — мовив Марко.

— Я теж, — відказала дівчина, дивлячись поверх голів на височезну споруду, білу мов сніг чи радше дорогоцінні перли, привезені магами з далеких країв. Ходили чутки, що всередині храм прикрашений золотом та сріблом і розписаний найкращими художниками. Щоправда, переконатися у цьому ніхто не міг, адже людей туди не впускали.

 Меліса вважала це несправедливим. Звісно, люди мали поклонятися своїм богам, яких називали Старими. Дара, Фоль та Шель правили світом задовго до появи магів. Вони повстали із океану хаосу й створили сушу, а на ній усе живе і неживе. Це була золота епоха людей, коли світ належав тільки їм.

 Однак хаос породив нових створінь. З дна океану виповзли чудовиська, яких не могла убити жодна зброя. Старі боги також були безсильні.

  І тоді з’явилися Нові боги, що здійняли гори по всьому узбережжю материка й оселили там своїх дітей — магів. Нова раса виявилась сильнішою й нарешті відбила напад нечисті. Епоха людей закінчилась. Відтоді світом правлять маги, а Старі боги ніби канули у безвість.

Натовп раптом загудів, штовхаючись уперед. Марко витягнув шию, а за мить повернувся до Меліси.

— Маги їдуть. Бачиш щось?

— Так, — кивнула Меліса, задираючи голову якнайвище. Крізь десятки спин вона бачила гордих вершників, що здавалися самим втіленням сили й влади. Вони були подібні до людей, але водночас разюче відрізнялися. Потворні, різкі риси обличчя, мов дерев’яні фігури, вирублені п’яним майстром, викликали страх і разом з тим дивний захват.