Розділ 4

- Мамо, ходімо туди, - руде дівча, тягнуло жінку за рукав до високої будівлі із білого мармуру. В очах дитини це був справжній палац. 

- Не можна, Мелісо, зупинися, - матір підхопила її на руки, - ми тільки подивимося. 

- Я хочу туди! – не вгавала дівчинка, дивлячись як на дорогу виїжджають вершники в багатому вбранні. 

- Думаю, колись тобі доведеться там побувати. А поки мусиш поклонятися старим богам. 

- Хутчіше, Філь, я теж хочу вмитися! 

- Я перший зайняв чергу! 

 Гучні крики лунали на весь будиночок. Потрапити до вбиральні зранку було майже неможливо. На додачу, їм довелося поспати зовсім трохи, адже потрібно було напекти свіжих булочок та пончиків. Хоч як би не старалась родина мельників, та на місяць випічки не заготуєш, тим більше під час ярмарку. 

  Меліса страшно злилася, коли не висипалась. І хоч розуміла, що це необхідність, якої дотримуються усі, настрій зіпсувався. А уявити тільки: вони житимуть так іще не один тиждень. 

  Після швидкого сніданку хлопці взялися розкладати товар на прилавки. Меліса запарила усім великих кухоль чаю із медом.

  День видався більш теплим, безвітряним, але земля все ще була вкрита товстим шаром снігу, що стиха рипів під ногами. Ярмарок швидко заповнювався людьми, розквітаючи кольоровими хустками, хутром різних звірів й червоними від морозу обличчями. 

 - Дай мені іще цвіт липи. Купувала раніше у твоєї матері, завжди був смачний, - щебетала одна із містянок, яку Меліса геть не пригадувала.

 - Сподіваюся, цього разу теж сподобається, - відповіла дівчина, натягуючи усмішку. 

 Родина мельників по черзі зміняла один одного то коло печі, то за прилавком. Меліса не ризикувала залишати на когось свій крам, та ще більше хотіла відволіктися від тривожних думок, що насіли на неї мов хмара ос. Надто багато змін відбувалося в її житті. Дівчина нащупала в кишені подарунок Марка й мимоволі усміхнулась. Хтозна-коли вона зможе одягнути цю прикрасу, та їй подобалось й просто торкатися холодних бусин та шовкових стрічок. Цей приємний спогад змушував її вірити у щасливе майбутнє.

- Як справи? – запитав Марко, підходячи до прилавку.

- Все чудово. - відповіла Меліса, злегка червоніючи, - Тобі випало багато роботи.

- Так, - він всміхнувся, - і, здається, я погано впорався. Мама сказала, що ніколи більше не пустить мене до кухні.

- Інес надто сувора до тебе. Не хвилюйся через це.

Дівчина знала, що Марко часто сперечався із матір’ю через дрібниці, й справа була геть не в роботі. Філь міг взагалі забути про все на світі, та йому ніхто не дорікав.

- Я не хвилююся, вже виріс з цього, - Марко відвернувся до покупців, та за мить продовжив, - Ходімо сьогодні на площу.

- Не знаю, - сказала із сумнівом Меліса, - На кого лишимо товар?

- Покличемо Філя, - відповів Марко, кидаючи на неї сяючий погляд, - ходімо.

Меліса завагалась, і зовсім не через храм. Звісно, їй хотілося покинути трави й розім’яти затерплі від стояння ноги, але від думки, що вона піде з Марком тільки вдвох, їй стало ніяково. Та хлопець уже вибіг з-за прилавку, не звертаючи уваги на людей, що саме вибирали пончики. Інес не сподобається, що вони тікають від роботи, але, якщо швидко повернуться, може, й не помітить.

Марко повернувся швидко мов вітер, світлі кучері вибились з-під в’язаної шапки, а рудий шарф незграбно висів на плечах, відкриваючи горло. Меліса притлумила бажання зав’язати його.

- Ходімо, - сказав хлопець, видихнувши хмарку теплого повітря, й узяв її під руку.

Меліса міцно стиснула пальці в рукавичках, намагаючись не червоніти. Перехожі вважатимуть їх парою, і найдивніше те, що це , здається, було правдою.

 Пробираючись крізь натовп, вони поволі крокували мощеною дорогою до величезної площі, що вже заповнилась щільною стіною людей.

- Щось намічається, - задумливо промовив Марко.

- Виїзд магів до храму, - відповіла Меліса, відчуваючи холодну хвилю спогадів, що миттю витіснила радість.

- Я вже й забув про цю традицію.

- Я теж, - відказала дівчина, дивлячись поверх голів на височезну споруду, білу мов сніг чи радше дорогоцінні перли, що їх привозили маги зі своїх країв. Ходили чутки, що всередині храм прикрашений золотом та сріблом і розписаний найкращими художниками. Та, звісно ж, переконатися у цьому не міг ніхто, адже маги не впускали людей до своїх храмів. Декілька відчайдухів, що намагалися зазирнути у вузенькі ґратчасті вікна чи навіть пропхатися крізь двері були страчені. В королівстві Станія злочинців страчували рідко, тож ця жорстокість відлякувала охочих зазирнути до святині.

- Жаль, що ми нічого не побачимо, - щиро промовила дівчина, визираючи за плечі чоловіків що стояли перед нею Хоч як вона не старалась та змогла розгледіти лиш шматок брами й вартових у блискучих обладунках що відтісняли натовп на край площі.

Меліса вважала це жахливо несправедливим. Звісно, люди мали поклонятися своїм богам, яких часто називали Старими. Дара, Фоль та Шель правили світом задовго до появи магів. Вони повстали із океану хаосу й створили сушу, а на ній усе живе і неживе. То була золота епоха людей, коли світ належав тільки їм. Однак хаос породив нових створінь. З дна океану виповзли чудовиська, яких не могла убити жодна зброя. Старі боги також були безсильні.

 І тоді з’явилися Нові боги, що здійняли гори по всьому узбережжю материка й оселили там своїх дітей – магів, що убивали нечисть. Епоха людей закінчилась, світом правлять маги, а Старі боги ніби канули у безвість.

Але, хоч доказів існування Нових богів було чимало, люди не знали про них абсолютно нічого: ані імен, ні молитов чи ритуалів. Нічого, так ніби вони були недостойні знати правду, тож це замовчування викликало обурення й навіть сумніви у правдивості історії, розказаної магами.

Меліса розуміла ці сумніви й сама, напевно, звинуватила б магів у брехні, коли б не відчувала пульсуюче тепло, що розходилось по тілу разом із роздратуванням.