Розділ 2

Приїзд Марка був гучним. Мелісу розбудили радісні голоси, що звучали так голосно, мов говорили у неї під дверима, а не долинали з першого поверху. Будинок із тонкими стінами, що поробиш.

- Мелісо, ходи скоріше, - нетерпляче гукали її.

Дівчина поспіхом накинула шаль й збігла сходами донизу. Марко зустрів її  широкою усмішкою на розчервонілому обличчі. Світлі кучері, мокрі від снігу, кумедно стирчали в різні боки.

- Привіт, сонько. Дай обійму тебе, - сказав він, ловлячи її в обійми.

- Нарешті ти вдома, - видихнула Меліса, притуляючись до холодної щоки друга, й на мить відчула себе неймовірно щасливою, - здається ти знову виріс.

Марко лиш засміявся. Він був найвищим у родині, тож жарти про зріст перетворились на традицію. Насправді зовні хлопець зовсім не змінився, лише в голосі й поставі з’явилась якась певність, дорослість.

• Я скучив за тобою.

Його погляд раптом став серйозним й водночас неймовірно м’яким, надто пильним, надто важким. Меліса мимоволі стиснула комір його сорочки, відчуваючи стукіт власного серця.

- Ходімо вже снідати, - радісний голос Інес повернув дівчину до реальності - ти певно скучив за домашньою їжею.

 Меліса хутко побігла до кухні, проганяючи дивне відчуття, й нагріла воду на чай. Цього разу вона додала сушені полуниці, аромат яких нагадував про сонячні літні дні.

- Хто хоче цукор чи мед? – спитала вона, бадьоро розставляючи кружки.

- Мені, будь ласка,  - озвався Якіб.

- Сину, ти, певно, й кашу з цукром їв би, - жартівливо докинув мельник, та хлопець ображено пробурмотів, що просто не може пити гіркий чай. На щастя для нього, мати почала розпитувати старшого сина, тож уся увага дісталася Маркові.

- Було б бажання, робота знайдеться всюди. І в столиці так само. Зводять нові будинки, ремонтують старі, тож мені було чим зайнятися. Не так як у нас.

- Наше місцевість по-своєму добра. Тут теж люди якось живуть.

- Ключове слово якось, мамо. Що в нас є? Площа, де раз на три роки збирають ярмарок, а при ній корчми й склади – усе для магів. Далі самі халупи, нічого нового не з’являлось вже років з двадцять. Не знаю, чого взагалі посланці приїжджають в цю глушину.

- Це найближче місто до кордону, - відповів мельник, - сам знаєш: за нами тільки села й ліс. Далі на захід гори й землі магів. Бояться вони заходити вглиб нашої країни.

Меліса тихо зітхнула, щиро бажаючи ніколи не бачити магів. Королівство Станія славилось своєю родючою землею, та було надто слабким, розділеним на десятки князівств, тож маги легко встановили тут свій порядок. Раз на три роки п’ять західних міст збирали данину з усієї країни. В цей час вони сповнювалися життя, приїжджало багато гостей, наповнюючи монетами місцеву скарбницю. Та наступні два роки панувала тиша й пустка, ніби без магів людям нема чого розважатися.

 Іншим королівствам теж було важко, принаймні так казали. Дамар і Еврон, на сході тривалий час воювали з магами, платячи кров’ю за свободу. Невеличке королівство Одалія, що лежало в центрі материка, навпаки всіляко підтримувало чужинців, адже без їхньої допомоги давно було б завойоване. Ландмар на півночі кілька разів піднімав повстання, та врешті згодився віддавати врожай. Князіство Міруе, що колись належало до Станії, стало найвірнішим союзником магів, які підтримали їхнє відділення й навіть знизили кількість данини.

  А гордий король Станії, який мужньо відстоював кордони королівства, раптом не прокинувся уранці, почуваючись напередодні цілком здоровим. Те саме сталося з кількома іншими князями, що відмовлялися визнавати відокремлення Міруе. І всі ці події засвідчували прикру істину: люди давно перестали вирішувати свою долю.

- Здається, маги нічого не бояться, - докинув Філь, ніби на підтвердження думок Меліси.   

- Бояться, - почав пояснювати батько, - Чи ти думаєш, що всюди їх стрічають так радо як в нас?

- Радо? – цього разу озвався Якіб, - Ми ж їх ненавидимо.

- І дякуємо за можливість заробити на ярмарку.

- Ось про це я й кажу, батьку, - сказав Марко, - нема тут майбутнього, хіба тільки гнути спину перед магами, а поза очі обливати їх брудом. Добре ще, що живемо далеченько від міста.

- Добре, коли вовки з лісу приходять, а віз застрягає на дорозі, - підсумував мельник.

- Перестаньте вже, - відказала Інес, - їжте, поки тепле. 

Розмова стихла, кожен мовчки втупився у свою тарілку, лиш напруження на обличчях видавало нервові думки. Мельник із молодшими синами збирався їхати до міста готуватися до ярмарку. Решта залишалася працювати вдома.

- Відпочинь з дороги, сину, - лагідно промовила мельниківна до Марка, та той лише відмахнувся й пішов у ліс по дрова. Чи сніг, чи дощ, він волів не сидіти вдома, й Меліса чудово його розуміла. У неї було багато роботи на кухні, та, на щастя, скінчилось молоко, тож довелося йти до сусідів.

 Морозний вітер ударив в лице, й дівчина з несподіванки замружила очі, відчуваючи колючі сніжинки на щоках. Усе довкола було білим, а стежка, вичищена ще зранку, вже по литки тонула в сніжному покривалі. Меліса натягнула теплу кольорову хустку щільніше, й обережно попрямувала до маленького чепурного будиночку через дорогу. Вона добре знала старенький дерев’яний тин, і рясний сад за ним, що влітку родив найсмачнішими ягодами.

 Меліса сумно зітхнула, коли перед очима промайнули теплі дитячі спогади. Колись у цьому будинку мешкала бабця Ядзя – двоюрідна тітка матері, і її єдина родичка. Матір полюбляла самотність, тож оселилась у далекому селищі коло самого лісу, що ще називали Вовчим. І назва цілком відповідала реальності. Місця були дикими,  у незайманих хащах блукала всяка звірина. Казали, колись там мешкали відьми – провідниці давніх богів, тому ніхто й не хотів селитися поруч – боялися невідомої сили. Мама ж вважала ліс благословенним, і кожного разу, як Меліса здригалась від вовчого виття уночі, розповідала чарівні казки й плела обереги, що мали відганяти диких звірів. Хоч це й була маячня, та якимось дивом небезпека оминала їх маленьку дерев’яну хатину із дірявою стріхою й город, не обнесений жодним плотом.