Розділ 2

 Приїзд Марка був гучним. Мелісу розбудили радісні голоси, що долинали з першого поверху. Вона скочила з ліжка раніше, ніж її встигли загукати.

 — Мелісо, ходи скоріше!

 Дівчина поспіхом накинула шаль й збігла сходами донизу. Марко зустрів її широкою усмішкою на розчервонілому обличчі. Світлі кучері, мокрі від снігу, кумедно стирчали в різні боки, а сяйливі блакитні очі були звернені лише до неї.

— Привіт, сонько. Дай обійму тебе, — сказав він, ловлячи її в обійми.

— Нарешті ти вдома, — видихнула Меліса й притулилась до холодної щоки друга. В душі розквітла радість, яку вона могла відчути лише в його обіймах. Дівчина трохи відсторонилась, зустрівшись з теплим поглядом Марко.

 — Ти що знову виріс? — запитала вона жартома й схилила голову на бік. Руді пасма упали на її білі щоки.

 Марко лиш засміявся у відповідь. Він був найвищим у родині, тож жарти про зріст перетворились на традицію. Насправді зовні хлопець зовсім не змінився, лише в голосі й поставі з’явилась якась певність, дорослість.

— Я скучив за тобою.

 Його погляд раптом став серйозним й водночас неймовірно м’яким, надто пильним, надто важким. Меліса мимоволі стиснула комір його сорочки. Серце вистукувало шалений танок, а щоки налились багрянцем.

— Ходімо вже снідати, — радісний голос Інес повернув дівчину до реальності. — Ти певно скучив за домашньою їжею.

 Меліса побігла до кухні й поставила воду на чай. Цього разу вона додала сушені полуниці, аромат яких нагадував про сонячні літні дні.

— Хто хоче цукор чи мед? – запитала вона, розставляючи кружки.

— Мені, будь ласка, цукор, — озвався Якіб.

— Сину, ти, певно, й кашу з цукром їв би, — жартівливо докинув Тадей, та хлопець ображено пробурмотів, що просто не може пити гіркий чай. На щастя для нього, мати почала розпитувати старшого сина, тож уся увага дісталася Маркові.

— Було б бажання, робота знайдеться всюди. І в столиці так само. Зводять нові будинки, ремонтують старі, тож мені було чим зайнятися. Не так як у нас.

— Наша місцевість по-своєму добра. Тут теж люди якось живуть, — не погодилась Інес.

— Ото й видно, що якось, — пирхнув Марко. — Що в нас є? Площа, де раз на три роки збирають ярмарок, а при ній корчми й склади — усе для магів. Далі самі халупи, нічого нового не з’являлось вже років з двадцять. Не знаю, чого взагалі посланці приїжджають в цю глушину.

— Це найближче місто до кордону, — відповів пекар. — Сам знаєш: за нами тільки села й ліс. Далі на захід — гори й землі магів. Бояться вони заходити вглиб нашої країни.

— Здається, маги нічого не бояться, — вставив свої п’ять копійок Філь.   

— Бояться, — почав пояснювати батько. — Чи ти думаєш, що всюди їх стрічають так радо як в нас?

— Радо? – цього разу озвався Якіб. — Ми ж їх ненавидимо.

— І дякуємо за можливість заробити на ярмарку.

— Ось про це я й кажу, батьку, — обурився Марко. — Нема тут майбутнього. Хіба тільки гнути спину перед магами, а поза очі обливати їх брудом. Добре ще, що живемо далеченько від міста.

— Добре, коли вовки з лісу приходять, а віз застрягає на дорозі, — підсумував Тадей.

— Перестаньте вже, — перервала їх Інес. — Їжте, поки тепле. 

 Розмова стихла, кожен мовчки втупився у свою тарілку. Пекар із молодшими синами збирався їхати до міста готуватися до ярмарку. Решта залишалася працювати вдома.

— Відпочинь з дороги, сину, — лагідно промовила Інес до Марка, та той лише відмахнувся й пішов у ліс по дрова. Чи сніг, чи дощ, він волів не сидіти вдома, і Меліса чудово його розуміла. У неї ж було багато роботи на кухні, та, на щастя, скінчилось молоко. Довелося прогулятися до сусідів.

 Морозний вітер ударив в лице. Дівчина з несподіванки замружила очі, пухнасті сніжинки торкнулися її щік, холодні й колючі. Усе довкола було білим, а стежка, вичищена ще зранку, вже по литки тонула в сніжному покривалі. Меліса натягнула теплу кольорову хустку й попрямувала до маленького чепурного будиночку через дорогу. Вона добре знала цей дерев’яний тин і рясний сад за ним, що влітку родив найсмачнішими ягодами.

 Меліса сумно зітхнула, коли перед очима промайнули теплі дитячі спогади. Колись у цьому будинку мешкала бабця Ядзя – двоюрідна тітка матері, її єдина родичка. Матір полюбляла самотність, тож оселилась у далекому селищі коло самого лісу, що ще називали Вовчим. І назва цілком пасувала цьому дикому й похмурому місцю. Кожного разу, як Меліса здригалась від вовчого виття уночі, мама розповідала казки про чарівних посланниць богів — відьом, яких не бачили на цих землях уже багато століть.

 Мелісі подобалось блукати лісом до ночі, жменями їсти суниці, плескатись у річці, збирати трави разом із мамою, а потім сушити їх, готувати чаї, зілля й мазі. Вони пакували свій крам у торбинки і везли його до міста на старенькому возі, співаючи дорогою. Люди сміялися їм услід, та мама на це ніколи не зважала. Її обличчя осявала усмішка й щира віра в чудеса.

 Та часом вони їздили до бабці Ядзі. Її селище Зелений Гай видавалося Мелісі шумним і великим, хоч в порівнянні до міста зовсім таким не було. Тут мешкало з двадцять родин, серед них і пекарі, з якими Меліса потоваришувала майже одразу. Місцеві зводили двоповерхові будинки, мали великі сади й худобу — справжня дивина для рудої дівчинки, що бачила лише ліс. Їй сподобалися просторі кімнати, облаштовані гарними меблями, й чистенькі білі стіни, що зберігали тепло взимку. Та значно більше дівчинці хотілося бавитися з сусідськими дітьми, але мати з непохитною рішучістю забирала її додому.

 Бабця Ядзя скрушно хитала головою, коли Меліса зі сльозами на очах покидала Зелений Гай. Її діти з онуками перебрались до міста, тож старенька щедро обдаровувала любов’ю непосидливе руде дівча й радо залишила б її у себе. Тоді Меліса не розуміла, чому матір тримала її подалі від людей, та згодом визнала, що це було правильне рішення. Її дар – вогонь у крові — мав залишатися таємницею, яку важко сховати в оточенні людей. Тому Меліса проводила у селищі лиш кілька днів, а потім, тримаючи торбу зі смачнющими вишневими пиріжками, сідала на старенький віз й махала услід Ядзі.