Розділ 1

 Меліса прокинулася раніше. Сонячне проміння заливало кімнату, проникаючи крізь розмальоване інеєм вікно. Попри наближення весни, мороз, здається, не збирався відступати. Дівчина, однак, змусила себе вилізти з теплого ліжка, накинула на плечі вовняну шаль й боса спустилася сходами до кухні. В черевичках було б тепліше, та вона боялась розбудити когось гучними кроками.

 Меліса підійшла до печі. Вугілля ледве тліло, манило її блискучими іскрами, що озивались тихим шепотом у серці. Дівчина простягнула руку. Знайоме п’янке відчуття розлилося по тілу як ковток гарячого чаю. У печі затанцював вогонь, що жадібно прагнув стати більшим, вийти за межі власної клітки. Пальці приємно поколювало, світ звівся до танцю полум’я і ненаситного шепоту в голові, чия спрага була сильніша від будь-яких слів.

 З коридору долинули кроки. Меліса рвучко відступила – вогонь згас, мовби його й не було. Лише десь глибоко всередині свого єства дівчина відчула колюче розчарування, що вмить повернуло її до реальності, мов подув холодного вітру.

— Доброго ранку. Що це ти так рано прокинулась? — промовила Інес — добросерда жінка, що опікувалась Мелісою відколи та лишилась сама.

— Доброго ранку, сподіваюся, я вас не розбудила, — дівчина змусила свій голос звучати привітно.

— Зовсім ні, — Інес усміхнулась у відповідь. — Сьогодні в нас багато роботи, тож мушу почати зрана.

Меліса кивнула з розумінням. У грудях розлився гіркий спогад. Наближається День збору данини.

— Давайте хоч поснідаємо.

 Вона потягнулась до комори, відганяючи прикрі думки. Канапки з сиром і ягідний чай робили ранок значно приємнішим.

— Треба сказати хлопцям, щоб звільнили трохи місця в шафі до приїзду Марка, — згадала Інес.

 Меліса усміхнулась. Марко був єдиним, хто знав про її здібності. Тільки йому можна було розповідати про нечутний голос полум’я, про його спів. Тільки його погляд дарував стільки тепла, без якого світ став би безнадійно сірим та похмурим.

 Дівчина забігла до кімнати, щоб привести себе до ладу. Одягнула довгу білу сукенку з широкими рукавами й накинула поверх неї м’яку сіру кофтину.  З дзеркала на стіні на неї дивилась бліда постать із розтріпаним рудим волоссям.

 «Ти так схожа на свою матір. Викапана Дана», — сказала Інес, коли Меліса тільки почала мешкати з ними. Вона добре пам’ятала маму.  Така ж дрібна статура, блакитні очі й навіть перейшов у спадок кирпатий носик, усіяний веснянками.

 Але маленьке худе обличчя із гострим підборіддям та виразними вилицями дісталось їй геть не від матері, як і колір волосся, що довелося заплести у косу аби не заважало.

 Меліса повернулась до кухні й взялася за тісто. За два дні у місті мав відбутися День збору данини. Раз на три роки п’ять західних міст збирали податок з усієї країни й віддавали його магам. В цей час міста сповнювалися життя, приїжджало багато гостей, розпочинався довгий святковий ярмарок, що тривав з кінця зими до перших квітів.

 Меліса зітхнула, щиро бажаючи ніколи в житті не бачити магів. Іще змалку їй запам’яталося бліде й заплакане обличчя матері, що кожного дня виходила на площу в очікуванні дива, а вечорами оповідала їй знову й знову свою казкову історію кохання. Меліса ж не бачила в ній нічого прекрасного, як і загалом в ідеї святкування збору данини, коли люди віддавали величезну кількість зерна, борошна, тканин й загалом усього, що мали.

 Маги теж прибували не з пустими руками, за посланцем тягнулись вози з дорогоцінними прикрасами, шкірою й хутром. Та, звичайно ж, вони не дарували нічого просто так, а придбати собі таку розкіш могли лиш найбагатші мешканці королівства. Люди мовчки терпіли цю несправедливість, заробляючи тільки на ярмарках. Родина Інес, наприклад, продавала випічку.

 Гірко було визнавати, що колись славетне королівство Станія опинилося під владою нелюдів. В інших краях теж було нелегко. Дамар і Еврон на сході тривалий час воювали з магами, платячи кров’ю за свободу. Невеличке королівство Одалія, що лежало в центрі материка, навпаки всіляко підтримувало чужинців, адже без їхньої допомоги опинилося б під владою могутніх сусідів. Ландмар на півночі кілька разів піднімав повстання, та врешті згодився віддавати врожай. Князіство Міруе, що колись належало до Станії, стало найвірнішим союзником магів, які підтримали їхнє відділення й навіть знизили кількість данини.

  А гордий король Станії, що мужньо відстоював кордони королівства, раптом не прокинувся вранці, хоча напередодні був цілком здоровим. Те саме сталося з кількома іншими князями, які відмовлялися визнавати відокремлення Міруе. І всі ці події засвідчували прикру істину: люди давно перестали вирішувати свою долю.

 Такий порядок тривав уже не одне століття, відколи з’явилась нечисть — чудовиська, яких могли убити тільки маги, а люди почали платити їм за це данину. От тільки герої чомусь перетворились на загарбників, що кидали на них зверхні погляди, відбираючи врожаї.

— Мелісо, слідкуй за вогнем, щоб булки не згоріли, а я скоро повернуся, — кинула Інес й за мить зникла.

 Дівчина лише всміхнулась. Вона любила бути в кухні, почувалася тут птахом, що розправляв крила, розчиняючись у рідній стихії. Вогонь був її вірним другом і помічником.

 Марко теж допомагав на кухні, коли був удома. Молодші сини не сильно бралися до готування, а от старший часто крутився коло печі. Ох і гармидер залишався після нього. Не вмів хлопець бути акуратним, однак готував смачно, і взагалі з ним було весело. Хай як про неї дбала ціла родина, та лише присутність Марка повертала Мелісі безтурботну радість й примарне відчуття домашнього затишку.

— Доброго ранку, — до кухні забіг наймолодший з синів — Філь. Уже давно мав нагодувати псів й допомогти батькові, та, видно, лише встав з ліжка. Ох, і заробить він, як матір його побачить.

— Привіт, сонько. На столі лишився хліб та сир, — підказала Меліса й заглянула до пічки. — А ще можу запропонувати солодку булку. Як витягну одненьку, ніхто й не помітить.