Пролог

Це мала бути неймовірна історія – одна з тих, що стають місцевими легендами. Як і завжди, раз на три роки, маги прибули на збір данини. Рудоволосий посланець в’їхав до міста на білому коні, увесь убраний в золоті шати. Юрба оточила його, захоплено оглядаючи прибульця, чий приїзд означав початок свят.

 Маг ніби й не зважав на людей із гордовитою байдужістю на обличчі, та раптом йому в око впала русява дівчина у благенькій сукенці, яку, правду кажучи, ніхто не назвав би особливою красунею. Та, посланець вважав інакше. Лагідні блакитні очі й кирпатий носик, усипаний веснянками полонили його серце. Що вже й казати про дівчину, яка закохалася у статного посланця відразу, як тільки він потрапив до міста.

Це таки була красива історія про кохання, пристрасне і неможливе, про двох закоханих, яким не судилося бути разом. І, хоч як вони прагнули зберегти таємницю, та, покидаючи людське місто, маг зі сльозами на очах сказав: «Я залишаю тут своє серце».

Чарівна була б історія, коли б усе на тому скінчилося, як часто трапляється в таких випадках. Розбите серце зцілюється з часом, а біль змінюється вдячністю за казку, за любов.

Та тільки не усі вміють прощатися. Для декого час спиняється, а життя перетворюється на невпинну муку, що пожирає мов нещадний вогонь. Так випало й тій дівчині. Маг же не повернувся, ані за три роки, ані за наступні три. Якось йому вдавалося жити без серця.

Дівчині ж від нього лишилось тільки дитя, в чиїх жилах текла магічна кров. Вочевидь цього було замало, тож одного дня по зборі данини місто сколихнули дивні новини. Казали, що якась відчайдушна жінка вирушила в путь разом із магами. Плітки набували різних форм та боляче разили рудоволосе дівча, що самотньо пленталося вулицями, сподіваючись все ж знайти маму.