Попросили сватати - відмовлятись не можна...

- А ви, дядьку, - обізвалась настирна молодиця. – Кажуть, добрячим сватом були. Признайтесь: ходили сватати дівок?

- Та хто вам сказав? Один тільки раз. Та й то, просив такий парубок, що ніхто із бувалих згоди не давав. Йому вже десь під сорок, чого сорому набиратись? А я здуру погодився.
 Кажу: Женько! Ти ж – самий розум, освіта у тебе вища. Женитись треба – і ні кроку назад! Пойняв?» Киває. Пішли, значить. Дівка, Рая звати, їй теж пора перепорила заміж, більше тридцяти і, казали, ні разу не цілувалася, недоступна і дуже розумна.
Приймали нас як слід. Кажу матері:

- Шановна Маріє! Ось привів вам зятя, а Раї – чоловіка. Просимо вашої ласки і привітності, бо йшли здалеку і назад додому не поспішаємо.

Сміється Марія, у неї все готове. Одразу на стіл графин горілки, ковбасу, сало, яєчню, огірочки… Наливають, мені слово дають, бо так водиться.

- Давайте, - кажу, - вип’ємо за оцю хату, щоб була вона багата не тільки на гроші, а щоб виростали тут дітки хороші – Раїни та Євгенові! – та й вихилив чарку.

А Євген мій не п’є, сидить, мне край скатертини. Я його під столом – штовх та штовх, веселіше, мовляв! Пий та хвали господиню! Хто там… Сидить, знітився, зіщулився, наче йому холодно. Поглядає на двері. Якби не я, то вже б утік.
Усі потроху випили, а я – більше. Бачу, зиркають одне на одного, значить, небайдужі. Доки ж сидіти? Кажу:

- Договорились! Будемо до весілля готуватись, братися за діло. Ти, Женю, зоставайся, а я – додому мені пора.

Засовався мій жених і стиха каже:
- Підождіть, дядьку, і я з вами.

Отакої! Мені спиртне вже язика розв’язало, так я й бовкнув:
- Куди? А з Раєю я буду в постіль лягать?!
Насилу звів-таки їх! Ох і важко сватати розумних – десятому закажу! Зате сім’я у них міцна, зразкова. Рая все йому: Женику мій, Женику! Ласкава, любляча… Двоє діток, уже з вищою освітою. Може, коли й мене згадують. Сміються, мабуть, бо й мені смішно, таке утнув!

Сміється й гурт біля магазину, а дядько Яків раптом згадує, що дружина веліла язика не розпускати. Кладе палець на стиснуті губи і винувато підходить до велосипеда:
- Бувайте, хлопці! Тепер не скоро побачимось. О, бач, скільки жіноцтва нас слухало. Усе донесуть моїй Олені – я пропав!