Як дід Яшко розговорився

Розговорити дядька Яшка – річ непроста. Треба підгледіти, коли він заходить до магазину. Якщо з плетеною торбою – то надовго, якщо з потертим целофановим пакетом – то тільки хлібину братиме та й гайне собі велосипедом у вуличку – тільки його й бачили. Плетена торба – для всякої провізії, баба Олена дає її тоді, коли поштарка пенсію приносить. Дає і приказує:

- Оселедця купиш, консерви рибної, ковбаси грамів триста і цукерок.
- А морозива? – перепитує дід.
- Ти ж і сам знаєш, вершкове купуй! Тільки ж не чаркуйся отам під магазином та язика не розпускай. Мерщій додому!

- Добре! – обіцяє Яків і щосили відштовхується від землі лівою ногою. Велосипед у нього старенький, сідло аж скрипить під ним. Як захоче дядько зупинитись – може й не гальмувати: просто ногами в землю впирається. Довгоногий він, високого зросту, руки трохи незграбні. Дає продавщиця бублики,  то він обов’язково мимо торби вкине.

- Тю! – каже. – Чи драна попалась торба, чи то недобачати став. Ану, Галю, капни в отой одноразовий, бо гранчака ж у тебе немає?

Галя «накапує», а з боків до діда враз підходять «компаньйони» - діди Грицько та Андрій, постійні клієнти, які знають точно, коли випадає пригощання.

Колись вони разом парубкували… Яшко – найзавидніший жених, дівчата упадали за ним. Він і зараз наче не старий: хто дідом величає, хто – дядьком. Високий, ставний, посмішка у нього – на весь рот, і зуби майже всі свої. Очі в дядька трохи підпухлі, але погляд – смішкуватий, лукавий – якраз такий, що збирає біля себе гурт. І дорослі, і малі з цікавістю слухають його оповідки, вірять кожному слову, бо скільки б він не поринав у свої спогади – ні разу не повторюється.

От і на цей раз дядька розібрало. Сів на лавці неподалік від велосипеда і до сивочубих ровесників:
- Андрію! Пам’ять іще маєш? Мені оце згадалось вінчання у нашій церкві.
- В отій, що розібрали на друзки?

- Еге ж. Рублена була, висока, красива. Один дзвін – три тонни… Пожежна вірьовка біля нього. Я з поповими дітьми, Сергієм та Женьком, добряче дружив. Було, прошмигну до тієї вірьовки та як смикну! І мерщій – навтьоки! А маленькі дзвони – від п’ятисот до тридцяти кілограмів. До утрені як дзвонять, то спочатку великі обзиваються, а тоді – менші. Ото музика! Дзвонарі навчені були…

- А до вечерні великі дзвони не гули, - обізвався дід Грицько, щойно підійшовши до гурту. Тут вже були декілька молодиць із дітьми, якась пара молодят. Дослухалися до дідів. Хто б оце й розказав, що на місці магазину, чи трохи віддалік, колись церква стояла! І там вінчалися… Як же то було?

- Молодих вінчали під обід, коли батюшка відправить молебень, - розказує Яків. – Багаті люди вінчались, а бідні сходились та й жили.
- А які шлюби були міцнішими? – зацікавилась одна молодичка. – Ті, що вінчані, не розходились?

- Багатий чоловік платив за вінчання, боявся Бога, але життя іноді повертало все по-своєму, - пояснював Яків. – От взяти хоча б і батюшку. Учений він, в Росії вчився. А красивий, то й несказати! На празники, Паска чи Різдво, людей до церкви сходиться дуже багато. Навезуть і нанесуть всього: пиріжків, печива, цукру у великих грудках, цукерок, хліба. У церковному сараї милостині накладено аж до стелі. Слуга гукає нас:
- Ідіть сюди! Беріть на гостинець, бо свиням віддам.

І дійсно, усіма тими пундиками свиней годували. Так я докажу про батюшку. Серед усього натовпу у церкві він шукав очима Шурочку-швачку. Кучерява, чорненька, а фігура в неї – більш ні в кого такої не було. Талію обхопиш долонями – і пальці сходяться!
Якось матушка і каже мені:

- Ось тобі грудка цукру, ходім зі мною, поможеш в одному ділі.

Іде вона вулицею, а мене послала через соняшники, саме вони цвіли. Чекаю, поки вона мені знак подасть. Присів – бачу: підійшла матушка до Шурочкиних воріт та й гукає. Кравчиня вийшла, щось вони собі гомонять, а попадя киває в мій бік. Мовляв, не зівай. Витріщив я очі, щоб нічого не проґавити. Дивлюсь, а піп вистрибнув із вікна – і в соняшники! Я кричу щосили:

- Тьотю! Ваш дядько он побіг!
Добряче прислужився матушці. Зате батюшка на другий день, ледь зуздрівши мене у дворі, як уперіщив якоюсь дровинякою – аж іскри з очей посипались! Кричить:

- Я тобі дам, поганцю, підглядати за старшими!
Три дні обходив я церкву, хоч як попівські сини не загукували…