Глава 13

Лера

Нічого він не хоче чути, щоб тебе. Ну а мені на це до лампочки. Мою книгу прийняли, мою книгу прийняли...

Я виконую шалений танок перед своїм столом. Тут би прибратися, скоро взагалі на столі башти з книжок будувати буду. Поклавши свою порцію редагування великого роману, я порозносила книжки у маленьку бібліотеку в офісі. А як зручно, усе що треба - під рукою. 

Зайшовши до маленького приміщення з темно-сірими стінами і темно-коричневим паркетом з дизайном "у ялиночку", я відразу прийнялась за розкладання книжок, а також пошук нових цікавинок. На жаль, більш сучасних  було малувато, зате класики хоч трактором греби. Узявши до рук книгу з інтригуючою назвою " Курка-гриль", я побачила там зовсім не кулінарні рецепти. От вона, інтуіція! Саме те, чого потребувала моя душа. Розповідь про неочікувану зустріч у похмурому будинку...

Моя рука потягнулася до синенької сумочки у пошуках телефону. Увімкнувши дисплей, я з подивом зауважила, що через кілька хвилин почнеться перерва. Просто ідеальний час, щоб подзвонити подрузі.

- Ало, Дарино, привіт. Як справи у тебе?  - швиденько прошепотівши, я розглядувала обкладинку книги. Прослухавши монолог про Владислава, я перейшла до суті діла:

- Чуєш, Дарино? Ти можеш мені тут підлабати в одному дільці... Я маю на увазі зіграти роль. Пам'ятаєш, я казала, що почала писати книгу, - я швиденько озирнулася на двері. Добре, що хоч у бібліотеці немає цих клятих панорамних стін. - Так от, мені дуже потрібна твоя допомога. Я не можу одночасно вдавати і себе і авторку в офісі. Будь ласка, можеш прийти до офісу завтра, - поглянула на дату у телефоні,  - десь уранці, ближче до полудню... Гхм, лише за цією умовою? Але якщо він не знає... Добре, добре, тільки не кажи, що це твоя остання надія у житті. Ти мені допомогла, і я тобі допоможу. І тобі щасти, Дарино! - після цих слів я скинула дзвінок. 

Здається, у Дарини щось серйозне намічається у житті. Вона ніколи себе так не поводила, тим паче через хлопця за барною стійкою. Узявши свою " Курку-гриль", я вийшла працювати до втрати свідомості. Зрештою, роботу( хоч і улюблену ) ніхто не відміняв. Іще книгу писати треба. Ну от навіщо я бовкнула, що автор через місяць надішле копію. Взагалі здуріла! Як я встигну написати за місяць, особливо коли я тільки розпочала...

Присівши за стіл, я розпочала читати книгу та робити для себе ідеї. Я була у світі книжки як риба у воді, але мене звідти вирвали прокльони, що гучно лунали і відзивалися ехом у високому приміщенні офісу. Увесь робочий персонал зачудовано дивився на "прозору стіну" у кабінеті директора, через яку було видно, як Максим та його брат, Андрій, якого я навіть не помітила, розкривши щелепи, витріщилися на величезну папугу( треба буде сфотографувати і спитати у Дарини, що це за птиця). Саме вона була джерелом гучного шуму, і постійно кричала на сварливій мові, виглядаючи при цьому бездоганно. 

Як я зрозуміла, це подарунок Андрія Максиму на день народження. Мене зараз просто плющить від сміху. Це просто кумедне видовище, одне з епічніших у моєму житті. Максим узяв Андрія за плечі і швидко вивів з офісу( наче візок у магазині) під звуки кумедної птиці.

Вечір. Сьома година вечора. Я редагую свою наступну главу. Інші книжки вже пройшли обстеження. Іноді, чисто від цікавості, зиркаючи до панорамної стіни директора. І як він може так затримуватися. Тим паче, сьогодні особливий день.

Папуга знову голосно вилаялася про Максима, і я голосно чхнула, ще більше перелякавши цим директора, який до цього щось видивлявся на екрані. Він обернувся до мене і підкинув брови. Я зробила те ж саме. Якби я ще розуміла, що він хоче цим сказати...

Він різко піднявся і вийшов з кабінету. Подолавши кілька кроків, він спинився навпроти і втупився поглядом на мене. Від неочікуваності мені забракло слів.

- Е-е-е, Максиме Олександровичу, вам каву зробити? - у відповідь чую лише тишу, що поволі роз'їдає мої бідні нерви. Він сюди галопом мчав, щоб на мене подивитися? Я відвела погляд і подивилася на настінний календар позаду Максима. Ну добре, пограємо в мовчанку...

Через півхвилини до нього повернувся дар до спілкування, і він мовив дещо розгублено:

- Ви можете мені допомогти? - я пирхнула. Серйозно!? Він тут витріщалку влаштував, щоб запитати це?

- Так, звісно можу. З чим допомогти? - і тут на мене вирушив потік слів.

- Мені треба дещо з сторони дизайну вирішити. Я взагалі не бачу різницю між білосніжним білим і білим кольору старого мережива. Ви чого смієтесь, це хіба можливо розрізняти два абсолютно однакових кольори?

- Добре, давайте я спробую, - дещо силувано від сміху мовила і пішла до кабінету. - До речі, навіщо вам їх розрізняти? Хіба не все одно трохи світліший чи темніше?

- Повинно бути все одно. Але кравчиня каже, що це два абсолютно різних кольори.

- Кравчиня? - здається, йому вдалося ще більше мене здивувати. Не одне, так інше. Папуга знову подала голос і невдоволено походила по перекладинці у клітці.

- Так, за її словами, один більше підходить для такої моделі сукні, а інший - для іншої.

-  Зачекайте, - я зупинилася біля робочого крісла в кабінеті, - можете мені все детально пояснити. Я трохи не в'їхала у суть вашого запитання.

- Мені треба костюм на світський вечір. Той самий, на який я вас запросив. Кравчиня костюму вперто намагається донести до мене, що вони підбираються під навколишнє середовище, а у моєму випадку, до сукні супутниці. Тому я вас і питаю, - він задумливо почесав потилицю і глянув на мене, цього разу уважніше.

- Я мушу вас розчарувати. У мене немає чорної сукні, - прокоментувала я його пропозицію, і схвильовано глянула на екран ноутбуку. Не витримавши, охнула. На екрані були два варіанти костюму і сукні. Та ці наряди такі красивезні, і коштують, напевно, як дев'ять моїх зарплатень. Я поволі підійшла поближче і придивилася. На перший погляд непомітно, але вони справді відрізнялися, і не тільки кольором.