Глава 12

Лера

"- Ні, воно не так вирішується, - зауважує Макс, і забирає у мене з рук олівець. - Спочатку треба перенести відоме вправо, - у черговий раз повторює він. Здається, у мене замість мозку залізна кришка.

- Що значить відоме? Мені тут усе невідоме, - рішуче викрикую, та дивлюся у його сині очі. Здається, останні краплі свого мозку я розгубила по дорозі до цього рівняння. Його погляд ясно відбивав усе бажаня мене прибити, але він стримався, і знову повторив:

-  Невідоме це те, що знаходиться поряд з х або іншими літерами, - якщо чесно, не дуже зрозуміло. Учитель з нього, як з цапа молоко.

- Але чому? Навіщо щось переносити? - розгублено мовила я. Якщо усе так і буде далі, то я сама себе уколошкаю.

- Що таке х? - знову питає Макс. 

- Літера англійського алфавіту, - випалюю, перш ніж подумати. Його закушена нижня губа свідчила про те що він гадає, як би мені усе пояснити. Отже, я взагалі дурепа. Ну і навіщо батьки згодилися, щоб ми вчили один одного. Тут відразу видно, хто кого вчить...

- Майже. Отже, половину ти вже знаєш. х це невідоме, за х або y ми приймаємо те, що хочемо знайти у рівнянні. Отже, невідоме це те що з х.

Нарешті я щось зрозуміла у цій плутанині. Я сумно обернулась на карткову гру, що лежала на кріслі у іншій частині кімнати. Макс спіймав мій погляд, і запропонував мені:

- Пропоную парі. Якщо я виграю у грі, ми продовжуємо розбирати математику. Якщо ти, то будемо грати у гру. 

Це парі було вирішальним, і ризикнула. Щоб потім вчити математику... Зате оцінки гарні були."

Я стою у довжелезній черзі в кав'ярні, щоб купити свою улюблену каву. Черга довга, тому що не тільки я спокусилася знижкою у двадцять п'ять процентів. Ну що за диво, я вважала, що така знижка тільки у казках існує.

- Мені ,будь ласка, лате, з собою, - подумавши, трохи згодом додала. - І шоколадний тортик, той, що відразу позаду вас.

Сьогодні у декого день народження. Я швиденько поставлю на стіл, і почну працювати. Зрештою, через учорашній казус тато Максима передав ключі охороннику. Тепер офіс буде відкритим з сьомої ранку. Просто ідеально!

Безперешкодно зайшовши до кабінету, я швидко поставила торт на стіл, але зачепила папки, які з гуркотом впали зі стола. Я підняла їх і гарненько поскладала. Мій зір уловив щось біле майже під столом. Цим щось виявилася сторінка з зошиту, яка була повністю записана цифрами. Прочитавши, я зрозуміла, що це математичні рівняння, які були написані до болю знайомими почерками.

Раптом щось гримнуло удалині. Вхідні двері! Хтось цілеспрямовано прямував до кабінету. Я швидко залізла у широчезну шафу-купе і стала посередині, все ще тримаючи папір у руці. Знову грюкнули двері, цього разу вже ближче. Через хвилю дверцята шафи почали відчинятися, тож я шугнула в інший бік. Максим Олександрович повісив на гачок вітровку і зачинив мене у шафі. Я ледве не зітхнула від полегшення. Він не повинен мене тут побачити, якщо побачить, то як мені пояснити появу торта на столі, та й узагалі моє перебування тут. Це ж требе було йому припхатись саме зараз. Здається, у мене зараз істерія почнеться!

Тим часом Максим почав розмову по телефону:

- Алло, тату. Ти мені щось відправляв на роботу...ні, не відправляв? Добре...та нічого, просто запитав. Ненавиджу сюрпризи.

Оце я влипла. Як змінити думку іншого про сюрпризи?

- Добре, я зроблю...Та тут хтось торт залишив...ти впевнений що мені? Ти знаєш хто, кажи...Алло?...Алло?... Скинув.

Він знову комусь дзвонить. Якщо так далі піде, він і до мене дійде.

- Брате, ти чого тут сюрпризи підкидаєш?...Що? Які сюрпризи?...тільки спробуй тут мені з'явитись, за шкірку викину... Добре, значить не ти. Усього тобі гарного!

Він так крикнув, що я здригнулась. Чому він такий розлючений? Так лунко, наче під дверима стоїть.

- Алло, мамо. Доброго ранку...чого так рано?...та нічого, все гаразд...дякую, я вже отримав твій подарунок... ти хотіла подарунок через брата передати?...е-е-е, та нічого, просто цікаво...Дякую за чудовий день народження!

Та чого він так кричить!? У мене зараз вуха позакладає. Що з ним таке? Я раптом пожалкувала, що залишила торт на столі.

- Та хто це залишив? - визвірившись, буркнув він. 

Коли він вийде? Я не можу стирчати тут цілий день. Раптом я згадала ситуацію, коли мені хотілось дізнатись, чому Макс тоді нічого не відповів ще у четвертому класі. Мовчання завжди найбільш болюче сприймається. 

І я вирішила не допускати знову ту саму помилку: усі мають право на володіння інформацією. Проте не всією.

Я сховала сторінку у сумочку і відчинила дверцята шафи. Як і підозрювала, він стояв спиною до мене. Ну лусну потім, якщо не...

- Доброго раночку, Максиме Олександровичу, - веселим голосочком кликнула його. Як я і очікувала, він налякався. Відлетів до столу і схопився за серце:

- А-а-а, - через хвилю я відчула непереборне бажання втекти, поки він віддихується. Тож я з радістю послідувала за цим покликом і подріботіла до виходу. Навіть якби і хотіла, не встигла б. Максим швидко оговтався від першого шоку і так схопив мене за зап'ястя, що моя сорочка витирала би підлогу, якби ще одна його рука не опинилася на спині.

- Максиме Олександровичу, ще раз доброго ранку, - як ножичками відрізала.

- Ти з усіма так здоровкаєшся? - він дивився на мене, не відводячи погляду. Я десь читала, що так перевіряють, бреше хтось чи ні, тому подивилась йому у очі. Мене зараз трясло. У кабінеті було напівтемно через те, що він ввімкнув світло лише на лампі на столі.

- Чекаю поясненнь, -  він підняв мене і присів на стіл. Усі мої виправдання від хвилювання, наче корова язиком злизала. Я лише кліпала очима, потроху відступаючи назад. 

Він це помітив.

- Я, Максиме Олександровичу, випадково. Я не знала, що ви, е-е-е, тут будете. Я вам торт принесла. Просто вчора був підписаний дуже важливий договір, тому, я, м-м-м, вирішила з вами відсвяткувати.