Глава 11

Макс

Я прокинувся від гучного гудка автомобіля. Поволі піднявшись з підлоги, я роззирнувся. Поруч були меблі усіх кольорів райдуги. Наручний годинник показував пів на дев'яту, а сьогодні був робочий день. Працівники, сподіваюсь, не на вулиці чекають. Схопивши ключі на комоді, я вийшов на сходовий майданчик, і зрозумів, у кого в гостях прохолоджувався. Треба повернутися на робоче місце, тільки - я повернувся і зиркнув у дзеркало. Виглядав я не дуже, стиль "ранок у курнику". Хоч вмитись треба...

Підішовши до офісних дверей, я побачив, що двері не були зачинені на ключ. Здається, мої робочі зообов'язання зробила інша. У офісі усі працювали, не відволікаючись. Зайшовши до кабінету, я мало не повернувся. У кріслі сидів батько, Олександр Духнянський власною персоною. Я почухав потилицю і запитав його:

- Добрий день, тату, як справи? - я взагалі не знав, з чого почати. Його обличчя виглядало так, наче він усе знав і розумів.

- Максиме, похмілля, так? - я вражено кивнув і підтакнув, - Проникливий...

 - Гм, скажемо так, я директор компанії, не одного чоловіка у стані похмілля бачив. Зазвичай є дві причини пиячити такому, як ти, - я почувався, наче маленький хлопчик на доповіді, - Жінка чи робота. З роботою у тебе усе більш, ніж прекрасно. Значить, жінка... Твоя чи моя ровесниця? - серйозним тоном питає батько. Здається, він народився тим, перед ким усі рано чи пізно розкривають свої карти.

- Твоя ровесниця. Але зараз усе гаразд, - намагався я його переконати, але всезнаючого не переможеш.

- А наступного разу, коли з нею зустрінешся, знову пиячити будеш? - невдоволено каже батько. - Я лише раз на рік прошу тебе з нею зустрітися, і кожного року та ж історія.

- Добре, буду намагатися більше так не робити, - спокійно і чітко промовляю я. Якщо я відповім йому, що ніколи не буду робити, він просто не повірить.

- Я сюди прийшов, щоб передати запрошення шановного у нашій спільноті чоловіка - мого старого і гарного друзяки, - починає розповідати тато. - Через неділю він святкує річницю весілля. Він особисто замовив за тебе словечко, а це рідко трапляється, - підморгнувши, продовжив далі. - Можна сказати, що ти спіймав журавля, не випускаючи синицю. Як і минулі його річниці, є два обов'язкових правила. Перше - дрескод: чоловіки у білих костюмах, жінки у чорних сукнях. А, він, старий, усе прорахував, - посміхається батько і дивиться у вікно, з якого видно працюючих. - Друге: щоб усім було весело та смачно, треба прийти зі своєю, як там у молодих кажуть, другою половинкою. Неодружені чоловіки точно зі своїми секретаршами прийдуть, - зітхнувши, він знову повернувся до мене. - Якщо мої джерела не застаріли, другої половинки і секретарши у тебе немає. Візьми краще знайому жінку, наприклад з тих, що там сидять. Дивись, я поки сидів, вибрав дві найкращі пропозиції.

Ми одночасно повернули до вікна. Батько продовжив висловювати свою пропозицію:

- Перша, це та, здається, Вікторією звуть. Дуже вродлива панянка, усі тільки й будуть обертатися до неї. Дуже вродлива і обов'язково все буде під контролем.

Я похитав головою. Може, все ж можна без жінок приходити...

- Батьку, я тут подумав, може я без супутниці буду? - з надією поцікавившись, я побачив, що батько просто похитав головою і знову продовжив обговорення:

- А другий варіант, теж зі світлим волоссям, Валерія. Вона і офіс відкрила вранці. Дуже ввічлива і приємна леді, навіть запропонувала каву, хоча інші вдавали, ніби дуже зайняті роботою. Вихована, наче створена для таких зустрічей. До речі, звідки у неї ключі були? - хитро посміхнувся тато. 

Ну все, той момент, де всі викладають карти. Я коротко розповів йому, що це їй довелося мене відвозити з клубу. А батько, так пильно в очі вдивляється, ніби щось шукає...

- Ну все, не буду мозолити очі. Візьмеш Валерію Зарецьку у компаньйонки. Та і знайомитися вам не треба, ви й так давно знайомі.

- Давно знайомі? Тату, ти перебільшуєш. - я витримав погляд батька і відповів. - Добре, я запропоную...

- Ні-ні-ні, ти мусиш з нею прийти. Я вирішив. - вперся батько. - І не треба виправдовуватись, - мовив, перш ніж я встиг заперечити. 

Ну що ж. Змінити думку батька майже неможливо. Але...

- Тату, що ти все ж мав на увазі під "давно знайомі"? - очікував на відповідь. Проте він мене майже розчарував:

- Може, окуляри тобі купити? Взагалі на годинник не дивишся? - через хвилю відповів батько. - Ну все, мені треба йти, у мене своя компанія є. До зустрічі!

- Ага, -  коротко відповів я. Здаєься, сьогодні буду довше працювати, ніж звичайно.

О восьмій годині вечора закінчив працювати, тому що очі вже пекло, я зібрався і вийшов з кабінету. Але я був не один. У залі світло було вимкнено, тільки світло від ноутбука видавало Валерію. 

Нічого собі! На руку ковінька мені такого робітника мати. Клавіатура під її пальцями наче горіла.

- Валерія Зарецька, здається, мені доведеться вас перервати. Я звісно розумію, що у вас там горить, але я не можу залишити офіс відчиненим. 

Здається, вона здригнулась. Швидко перейшовши на іншу вкладку, вона подивилася на мене.

- Максиме Олександровичу, мені треба вас повідомити. Я... е-е-е, без вашого дозволу... прийняла запит однієї авторки. Завтра вранці я вам дам її текст, а ви вирішите... м-м-м, залишити її чи ні? Добре? Я вас дуже прошу! Я... подивилася на її тексти. Вони, дуже, гхм, прикольні.

- Я вам теж повинен дещо передати. Мені доведеться покликати вас на деяку річницю. Там потрібно когось запросити, а мені запропонували вас. Тож я дуже прошу...

- Здається, ми знову квити, - перериває мене з посмішкою Валерія Анатоліївна. 

- Ви відразу погодилися? Тоді я теж прочитаю текст відразу? - також з посмішкою повідомляю їй. Здається, текст справді повинен бути непоганим...

Я сів за стілець, і почав переглядати. Хоча там було лише дві глави, але, воно наче притягує. Після читання мене огорнули дивні відчуття...