Глава 10

Лера

Нічого собі. Він справді зізнався, що йому жаль, через те, що погано сказав про мою фамілію. Я вже гадала, що йому усе одно. Здається, тоді він порівняв мене з тією минулою Зарецькою. Якось дивно розуміти, що минула версія тебе комусь запала в душу. Я гмикнула і почала збиратися до авторки, псевдонім якої так шокував мого директора.

Прибувши на тролейбусі до потрібної мені зупинки, я попрямувала до кафе, де я повинна буду очікувати на автора. Коли я звернула на потрібну мені вулицю, у мене заграв рингтон мобільного. Дисплей мобільного відсвічував аватарку Дарини:

- Ало, Дарино, щось трапилося? - схвильовано питаю її і чую з її сторони дивні звуки, ніби хтось стишено хихоче.

- Лер, ти просто не уявляєш! Я сьогодні бачила Кирила Бошицького, пам'ятаєш? Він був одним із найвродливішим на паралелі в університеті, - гмикнула Дарина. - Так от, я подивилася у вікно, а він за сміттєвий бак перечепився, перед тим як зайти до мене підстригти свої кучері.

- Гм, уявляю собі це видовище, - підтакнула я. - Газетний заголовок кричить " Відомий ловелас, який не залишив байдужими тисяча сердець, перечепився за сміттєвий бак". Тільки... тільки не кажи мені, що ти згодилася разом із ним піти в клуб!

- Та ти що, як такому паничу не відказати? Я обов'язково його небайдужим залишу, - розважливо гмикнула Дарина. - До речі, а ти де? У тебе дуже гучно, наче ти на вулиці йдеш, - зауважила вона.

- Так, я йду на переговори з авторкою у кафе. Я зараз у центрі. Ну все, Дар, мені треба йти. Вирушай у клуб без мене. Ну все, па-па!

- Щасти, і тобі па-па, - встигла докинути вона.

Зайшовши у майже безлюдне кафе я побачила місіс Авторку. Вона сиділа за столиком у великого вікна, і їй саме принесли круасан(який, на жаль, не бачу). Підійшовши до неї, я привіталася. До мене обернулася жіночка з приємним лицем. Мені вона чомусь трохи нагадала фею.

- І вам добридень. Ви, певно,  Валерія Зарецька?

- Так, це я. Мені дуже приємно з вами познайомитися! Ваш стиль письма мені подобається. Неначе проживаю життя героїв разом з ними, - захоплено розповідаю я.

- Справді? Ніхто раніше мені цього не казав. Мені, як автору, дуже приємно це чути! - посміхається до мене авторка. Її очі ніби випромінюють деяку життєрадісну силу. Поспілкувавшись з нею, я задала їй кілька питаннь щодо її роботи. Насамкінець я залишила питання щодо її псевдоніму:

- І останнє запитання... Головний керуючий вашим проектом має деякі претензії на ваш псевднім. Я вважаю, не дізнавшись попередньо історію його вигадання, не можна з упевненістю казати його змінити.

- Так, у нього є особлива історія, навіть незвичайна, дуже романтична і трохи комічна. Одного разу, коли я була у родинній бібліотеці, я натрапила на листи моєї прабабусі до юнака. Він називав її Альміна Дізастін. У одному листі він писав їй з Англії, де розповів значення цього слова на англійській мові. І моя прабабуся навіть не образилася, а запропонувала йому казати так і надалі. У листі вона написала, що їй завжди подобалося, що він так називає її. Саме вони і підштовхнули мене на ідею написання цього роману.

 Найсправді мені дуже сподобалась ця ідея, тому я вирішила запропонувати компромісний варіант:

- Може залишимо псевдонім, а на першій сторінці після присвячення подяки опишемо історію листів?

Я нетерпляче подивилася на авторку. Вона посміхнулася і відповіла: 

- Мені подобається твоя ідея. Дам тобі одну пораду: тобі справді потрібно спробувати себе у письменництві.

Не сказати, що я здивувалася. Я дуже здивувалась.

- Справді? Чому ви так вважаєте?

- Твої запитання були професіональними. Ти розуміла мене не як редактор письменника, а як письменник письменника, - пояснила мені місіс Дісгастін. - Ти розумієш проблему з точки зору автору. Може, тому ми так швидко впоралися. 

Я подивилася на годинник. Незважаючи на велику кількість запитань, усе прояснили ми за одну годину.

- Зазвичай на такі посиденьки я витрачала мінімум дві години, - посміхнулася авторка. - Зараз у мене виникла дуже гарна ідея щодо подальшого сюжету книги. Скажу відверто, дитино - мені дуже подобається твій підхід до письменництва. Буду рада зустрітися знову. До побачення!

- І вам до побачення! Бережіть себе! - сором'язливо побажала я. Здається, ця жінка дуже добре на мене впливає. Хоч це і було по роботі, але я відчуваю прилив сил.  

Повернувшись на роботу після обіду я розпочала редагувати іншу книгу. Нею виявилася казка для дітей про принцесу, яка мала темне волосся і полюбляла запрошувати дивних гостей.

Відірвавшись від роботи, я солодко потягнулась. Пройшло майже три години а я завершила лише половину тексту.  Обернувшись, я побачила Андрія, старшого брата Максима. Коли я була у молодших класах і гуляла з Максимом, Андрій постійно дошкуляв мені через мої окуляри. Добре, що є генії, які вигадали контактні лінзи.

Я гнівно на нього поглянула. Навіть ледве познайомившись, вже гострі шпички про мене пускав.

Він повільно зайшов до кабінету Максима Олександровича. Через вікно я бачила їх словесний поєдинок та те, як потім Андрій вискочив, немов ошпарений з кабінету, аж дим з вух валить, і побіг з офісу, попередньо окинувши оком весь робочий персонал, що вже потроху збирався додому.

Зібравши речі, я вирушила до Дарини у клуб. Додому повертатися не хочеться. Моя душа потребувала спілкування і музики. Зайовши у ту ж "Плазму" я побачила Дарину поряд з Кирилом:

- Привіт, Дарино. Я вирішила зайти ненадовго.

- Привіт, - заверещала Дарина. Здається вона трохи надпідпитку. - Давно не бачилися. Як у тебе справи на роботі? - з широко розплющеними очима питає мене. Потім повертається до Кирила і каже йому, що вона з подругою хоче поговорити.

- У мене все гаразд, встигла половину казки відредагувати. - починаю розповідати я. - Вона велика як на казку, сторінок десь шістдесят...