Глава 9. Початок у середині

Макс

" Я тут можу змінити ідею висвітлення..."

- Шановний відвідувачу! Ще раз запитаю: вам "Бреве" відразу з вершками, чи ви потім додасте по бажанню? -  ввічливо намагається дізнатися у мене офіціантка у кафе поряд з роботою.

- Вибачте, так, мені відразу з вершками. - кидаю я, і повертаюся думками до свого планування. Але мене знов перериває офіціантка:

- Ось ваше "Бреве". Щастить вам. - я піднімаю очі на неї, - Я вас декілька разів запитала як, а ви навіть не почули. Мені б вашу концентрацію, бо кожні п'ять хвилин просто хочеться випурхнути звідси. Така вже я імпульсивна... - вона раптом поглянула на мене і винувато затулила рота. - Вибачте, я трохи розговорилася. - і прикусивши верхню губу хотіла втекти, але я її зупинив:

- Вибачте, але мені здається, що виною цьому є не ваш характер, а те що вам просто не подобається тут працювати. - і знову почав аналізувати схему у планшеті.

Офіціантка ще хвилю постояла а потім пішла. Раптом я згадав учорашній момент, коли Валерія Анатоліївна з агресивним тоном кричала мені на станції, що це я її не почув. Мені стало дуже соромно за свої слова про її фамлію. Чому я постійно порівнюю її з тою Зарецькою, яку я знав років двадцять тому? Вони взагалі не схожі, а я наче помстою палаю на мою робітницю. Дивно, як моє минуле урізалося мені у пам'ять так міцно і так надовго. 

Зайшовши в офіс у п'ять хвилин на десяту я знайшов очима Валерію Зарецьку і підійшов до неї:

- Візьміть копію відредагованої першої глави Mrs.Disgusting і до мене в кабінет. - командирським тоном кинув я і пішов до себе. Коли я перепрочитав початок книги авторши, я кивнув:

- Добре, з главою все гаразд. Але ще є одна претензія, - я побачив як Валерія напружилася і ніби трішки подалася вперед. - Ви можете умовити її змінити псевдонім. В перекладі з англійської він звучить трохи... гхм... негідно. Домовтеся зустрітися з автором якомога скоріше, і обговоріть цю тему. - зауважив я і подивився у вікно. Там саме було ясно, але пропливала одна хмарка у формі сидячої собаки.

- Добре, я зустрінуся з місіс Ді... місіс Авторкою якомога скоріше, і передам їй ваші побажання. - тихо відповіла Валерія і піднялася зі стільця, - Доброго дня вам, Максиме Олександровичу. - розвернулася і пішла Валерія:

- Зачекайте, Валерія Анатоліївна, - гукнув я до неї. - Вибачте мене за те, що я вас вчора... образив. Я справді не хотів вас зачепити. Я тоді був не у спокійному настрої. Ще раз, вибачте. - стишено, але впевнено проказав я.

Це хвилююче. За все своє життя я вибачався лише кілька разів, і тоді я це робив за те, у чому не був винен. Узяти хоча б той випадок, коли Андрій з дорогою душею розбив стакан, але усі шишки попадали на мене. Задав мені тоді тато перцю з маком, ніби за те, що я збрехав.

А зараз Валерія Анатоліївна дивиться на мене посмішкою Мона Лізи - зрозумій що вона відчуває, і що хоче насправді відповісти. А мені вона відповідає так:

- Добре, дякую, я вам пробачаю. - каже Валерія, і в її голосі поєднуються нотки норову і тріумфу. - Я сама тоді не веселіш вас була. Дякую, що сказали мені. - раптом притисла руки човником до обличчя і вищить. - Велике вам дякую, наче камені з плеча скинули. Буде зроблено! - і з посмішкою виходить з кабінету.

Я похитав головою і опустив голову. Мій смішок приземлився в кулак. Що це за камені я скинув? І чому це камені?

У кінці робочого дня до мене заходить Андрій. Я подивився на нього, чекаючи дурних новин. Брат завжди приходив, коли у нього щось погано, або коли є будь-яка погана новина. Єдина гарна новина, у якій він брав участь, це коли я переїжджав у Нідерланди. Він наче спеціально приходив з поганими новинами, щоб бачити моє схвильоване лице. 

Андрій проходить і сідає на стілець. Виглядає він так, ніби на нього щойно стрибнула пантера - переляканий. Я намагаюся звичним голосом запитати його:

- Добрий вечір, Андрію. Щось сталося? Виглядаєш, ніби ти побачив чи дізнався щось, що тебе перелякало(ну гаразд, все ж трохи сарказму є).

- Максиме. - каже Андрій. Я запитально підняв брову, - там у тебе жіночка працює. Вона на мене так зиркнула, наче я ворог усього її життя. У мене навіть коліна трусяться. Вона найомний кіллер?

Здається, мене зараз розірве від сміху. Не тому, що я дуже щасливий від того, що він перелякався, а від того, що справжнього бабія налякала розлючена на нього жіночка.

- Якщо не секрет, що це за жіночка? - глузливо запитав Андрія. Він підходить до широкого вікна і тицяє мені на Валерію. Серйозно? 

- Чим тебе налякала вона? - здивовано питаю я. - Вона типу твоя колишня?

- Ти чого, взагалі з Місяця впав? Я з нею і за гроші зустрічатися не буду. - каже Андрій молодшому брату.

- Ти що, скигляк? - мої негативні емоції виповзли, мов чорти з лантуха. - Навіть з нормальною жінкою поговорити не по бабійськи не можеш...

- Я взагалі чого до тебе прийшов. Сьогодні, - вищиряється на всі сто Андрій, - у нашої мати день народження. Батько просив передати тобі, що ти, вискочка, повинен зустрітися з нею, - здається, і у Андрія чорти повилазили, - І чого він за своє минуле чіпляється, - самовдоволено дивиться на мене, коли бачить, що я надимаюся від злості, - У нього зараз є вродлива жіночка, наша мачуха, Адже вона, набагато-набагато краще тієї, - під "тієї" він мав на увазі нашу мати. І тоді я не витримав:

- Чуєш, ти? Наче і старший, а поводишся, мов дитина, якій не подобається її іграшка, - я повільно підійшов до нього, і схопив за край коміру, - Та тобі варто затямити, що твоя мати носила тебе під серцем, годувала, одягала та ростила. Яке ти право маєш озиватися про неї, наче вона та, яку можна відкрито зневажати. Вона тебе завжди ставила вище мене, а зараз я бачу те, - огидно скривившись, я відпустив його, - що виросло невдячним юнаком. Закінчивши, я спокійно розвернувся і сів за свій стіл.

- Ти ще пожалкуєш про те, що так зі мною поводився - просичав він, і побіг до виходу з будівлі.