Глава 8

Лера

"... Ми проходимо повз перукарню, яка знаходиться біля парку. Звідти виходить жінка з волоссям кольору сяючого блонду у джинсовій куртці, сліпучо помаранчевій міні-спідниці та високих помаранчевих чоботях. На ходу вона вдягала плетену сумочку.

- Класний у неї прикид, - захопливо шепочу Максу. - Дуже модно, швидше б підрости і також одягати таке...

- Ну ви й дівчата, лише одяг в голові, - каже він зневажливо, але неможливо не вловити у його голосі нотки захоплення.

- Не розумію я тих, хто фарбує своє волосся у білий колір. Здається, ніби у них на голові жовтуватий сніг. - буркнула я і пришвидшила ходу.

Макс гмикнув, і здається, наче він став рости. Через хвилю, обернувшись, я побачила височенного Макса з червонющими очима, які наче метають блискавки. М'яко кажучи, блискавки, більше підійде громи, яких менше, але вони набагато потужніші.

Я присіла навпочіпки і притисла долоні до вух, не відриваючи погляду від його очей. Раптом, дивна пелена заслала мені очі, і його відображення мінилося і ніби тануло."

- Гей, соня, припини співати, - стрибає Дарина і одночасно намагається нап'яти на себе замалі легінси. - Я вчора у клубі тебе знайти не змогла, ти кудись зникла. Дзвоню тобі, а замість тебе відповідає хтось з ну дуже харизматичним голосом,  -  з посмішкою підходить до мене і кричить на вухо, - Тобі на роботу хіба не треба? Ввечері мені розповіси, хто це був. - більш стишено мовила Дарина.

Туман у моїй голові потроху прояснюється. Що я учора робила? Пам'ятаю до мене невідомий, може, збоченець, за барною стійкою чіплявся а що далі...

Ой, сьогодні ж понеділок!

- Дарино, чого ти мене раніше не розбудила? Йой, у перший же день запізнюся. - незважаю на те що голова ватяна, починаю швидко одягатися. Годинник показує пів на восьму ранку. Доведеться зачіску зробити у автобусі. До роботи мінімум двадцять хвилин їхати. Може, ще встигну.

Я нашвидкуруч застебнула гудзики на сорочці і почала складати речі і косметичку у сумку:

-  Я взагалі нічого не пам'ятаю! Чесно, - дивлюся на Дарину щирими очима, - Все, я побігла, мені ще на автобус треба встигнути. Щасти тобі і гарних клієнтів! - вже у коридорі одягаю туфлі на каблучках.

- Лер, не забудь, сьогодні ти до мене записана на щомісячне висвітлення, - виходить у коридор до мене Дарина. - І тобі щасти!

- Дякую, - встигаю випалити, перш ніж вийти на сходовий майданчик.

На скільки швидко мені вдається, на стільки швидко я біжу до зупинки. Фух, все ж водій сьогодні також проспав, встигла. Узявши гребінець до рук, почала розплутувати скуйовджене волосся. На мене дивилися усю дорогу, але мені по цимбалах. Коли ми вже під'їжджали до моєї зупинки, я навіть встигла зробити мейкап. 

Дійшла до цегляної будівлі, яка начебто була новим місцем роботи. А вона нічого так, солідненька. Дістаю з сумочки телефон: за дві хвилини восьма. Все ж встигла.

Заходжу до коридорчику із дзеркалом і дивлюся на себе. Ой, матінко моя! Не треба було стрілки робити. Зараз трішки підправлю...

Хтось відразу позаду мене також заходить у коридор. Ні-ні-ні, мене за таким лицем не повинні побачити. Опускаю голову, і вдаю, ніби я щось шукаю в сумці. Мене тут немає... Чоловік, якому десь у районі сорока, проходить повз мене, подарувавши мені лише один позирк. Ну й нехай далі собі йде.

Узявши в руку підводку, я вирівнюю одне око. Половина справи зроблена, тепер ще половина...

Хтось знову заходить до коридору. Я спускаю волосся, щоб мене не бачили, і знову починаю істерично копирсатися. Цей хтось гмикає. Чого він далі не іде? Іди звідси, будь ласка!

Він зову гмикає і кашляє у кулак, ніби чекає чогось. Я зупиняюся, але голову ж бо я підвести не можу. Цей хтось ображено каже:

- Хіба вас не вчили вітатися з людьми, особливо з вашим директором? Діловий етикет, може чули?

-- Добрий день, пане директоре. - ввічливим тоном кажу я, не піднімаючи голови.

- Я з вами розмовляю, чи з вашою головою? - обурений голос змушує мене підняти голову і показати свої очі в усій красі.

Здається, я зарз дуже осоромилась.

Цей хтось, мій директор, дивиться на мене і тре лоба.

- Щоб через кілька хвилин були за столом. Ваше робоче місце підписане. - і входить до офісного приміщення.

Домалювавши інше око, я непомітно(сподіваюся) вливаюся до приміщення і швидко знаходжу своє місце.

Директор зупинився на підвищеному місці і представився:

- Добрий день. Мене звуть Максим Олександрович Духнянський. Я ваш директор. Сподіваюся на вашу плідну працю!

 Що?!

Здається, мої коліна зараз відпадуть. Це ж той самий!  Як я його відразу не впізнала? Ці синющі очі, хіба я їх можу забути. Скільки сором'яливості вони мені принесли! І що мені робити?

- Через півгодини буде нарада. Дуже прошу заздалегіль підготуватися. - мов крізь сон до мене долинули слова Максима Олександровича.

У чат заходить мій внутрішній голос. Мені треба просто працювати, не звертай уваги, він у минулому. Не звільнятися ж мені. З несподіванки я почала гризти нігті. Дивлюся в бік - там на мене дивиться той сорокарічний чоловік. Я миттю прибрала пальці з рота. Я просто почну працювати, спокійно...

- Ви бачили, він такий красунчик. - уголос нахвалюють директора молоді співробітниці, як тільки-но за ним зачинилися двері. Усі чоловіки, як по команді, підняли брови і закотили очі.

Усі зайшли у кабінет переговорів і розсілися за довгим скляним столом. Згодом, рівно через тридцять хвилин заходить Максим Олександрович. Коли пройшла година обговорення, він сказав:

- Через дві години мені потрібно бути на вокзалі, бо один автор їде до Львову. Через годину хтось повинен буде мене супроводжувати, бо мені треба працювати. Ключі від машини залишаю на столі. - він встав і пішов, залишивши за собою шлейф парфумів.