Глава 5

Макс

Програмування... нарешті... у мене є надія втілити мою мрію у життя. Мої приємні мрії про майбутнє перервали.

- Ой, у нас у класі хлопець розумний знайшовся. Бач, не для такого " генія " наша школа створена. - пронизливо тоненьким голосом кричить Іван, а усі хлопці позаду нього голосно бекають.

" Що за цирк. Повні відморозки. Стривай..."

Лера, вона їм розповіла. Навіщо? Я міг спокійно з ними попрощатися сьогодні і сказати, що мені доведеться поїхати. Всі ці однокласники завжди мене в штики сприймали. 

- Що? - Лера питає мене таким розгубленим голосом, що я на мить навіть забув, що це вона все розповіла. Вона навіть не розуміє, що вона зробила? 

До мене підходить Анжеліка і каже:

- Ну чого ви як маленькі діти, їй богу. - і тягне мене у кінець класу.

Краєм ока я побачив силует, який вийшов з класу. Що відбувається? Ця Анжеліка, вони хіба не подружки? Чому вона не підтримає свою подругу, навіщо вона до мене йде?

Анжеліка торкається моєї правої руки і одним пальчиком проводить вверх. Рішуче її прибираю.

- Можеш пояснити, що ти робиш? - запитав я. Анжела ображено закусила губу, але потім повернула свої чари і посміхнулася, - Ми усім класом вирішили вас провести звідси, але... - вона підсувається іще ближче, - Може, ти із нами залишишся? - і підморгнула мені.

Лера знову повертається до класу, швидко бере свої речі під насмішками і йде. Весь клас починає улюлюкати і галасувати.

- Закохана вівця! Закохана вівця! Закохана вівця!

 Ця Анжеліка навіть не звернула на неї увагу, ніби Лери і не було ніколи. Оце дружба! Знову скинувши набридливу руку Анжели, я на ходу підхопив рюкзак і вибіжав із цієї триклятої школи. Побачив як Лера звертає за рогом вулиці і помчав туди, ледве не збивши з ніг хмурого дідуся. Нарешті наздогнавши, я хотів зупинити її.

 Максиме, вона не хоче тебе бачити.

Ця думка мене спинила разом із моєю рукою, що саме тягнулася до її ліктя. Точно у десятку! Сповільнивши ходу, я все одно пішов  слідом за нею. Вона навіть на дорогу не дивиться! Мені раптом закортіло підійти до неї і під своїм наглядом провести додому.

"Нам кров з носа треба поговорити. Будь ласка, обернися"

Наче у сповільненій зйомці я бачу, як вона заходить через ворота до свого будинку. А для мене це  може бути останній раз, коли я її бачу.

Останній...

А ми навіть не попрощалися.

Простоявши під воротами кілька хвилин, я швидко відправився додому. Через шість годин я розпочну нове життя. І буду намагатися не згадувати минуле. Просто викину з голови. Сподіваюсь, мені це вдасться.

Повернувшись додому, я наштовхнувся на мати:

- Чого так рано? Попрощався б з усіма. 

 Вони не заслуговують мого прощання.

- Я швидко попрощався. Щоб ми встигли на літак - відповів я. Вона ніколи не дізнається справжньої причини. Якщо я усе поясню, вона все одно не зрозуміє мене.

Через шість годин мій літак вилетів з аеропорту.