Глава 4

Лера

Наступного ранку зайшовши до класу, я відразу спрямувала до своєї парти. Усі дівчата ділилися секретами щодо свого наряду до випускного на задніх рядах , хлопці ж дуркувалися і грали з порожньою пляшкою, не даючи мені пройти. Коли я врешті-решт дійшла, Анжеліка підійшла до мене і почала ділитися враженнями: 

- Знову ця метушня. Я сиджу і слухаю ці балачки ні про що.

- Анжелік , не перебільшуй. Зрештою, і справді, останній день у четвертому класі, усім треба похвилюватися. Сьогодні лише твори здаємо і вільні на три місяці, - радісно посміхнувшись, я опустила голову.

" А ще я більше не побачу його"

- Хей, усе гаразд? Ти знову ніби сумна, -  схвильовано запитала Анжела, - Щось у сім'ї трапилося?

- Та ні, у нас усе гаразд. Просто... - Анжеліка дивиться на мене, наче не відчепиться, якщо я не скажу їй усе. - Максим переїжджає і змінює школу, - таки наважуюся їй викласти душу, і чую позаду смішки.

" Чого вони там регочуть?"

- Ой, у нас у класі хлопець розумний знайшовся. Бач, не для такого " генія " наша школа створена. - пронизливим тоненьким голосочком кричить Іван. Усі хлопці позаду нього голосно бекають, наче їм враз стало погано.

 Що з ними не так? Навіть не підозрювала, що вони можуть бути настільки паскудними. З неочікуваності я встала зі стільця.

І кого я бачу у дверях? Ну звісно ж, Максима.

Він дивиться на них, і по його виразу обличчя відразу зрозуміло, що він про них думає.

А потім дивиться на мене крижаним поглядом.

- Що? - мій голос зрадницьки затремтів, мені було трохи лячно стояти під цим поглядом. Він пронизував з ніг до голови. Моє серце враз наче похололо. Не хотілося дивитися на його очі, але я не могла відвести погляд. Він очима мені казав: " - Не хочу тебе бачити " , а я просто стою і чекаю його відповіді

А потім наче мене добили. Анжеліка - моя подруга... Анжеліка біжить до нього і каже усім хлопцям:

- Ну чого ви як маленькі діти, їй богу, - і веде його до парти у іншому кінці класу.

А мені так нічого і не відповів, навіть погляд відвів.

" Я не розумію, чому? Я щось не так зробила? Чому на мене дивляться, наче це я винна? Та скажіть мені хоч щось! Чому ви мовчите?! "

На тремтячих ногах я пішла до класної керівнички, і сказала їй, що мені погано. На моє щастя, вона мені повірила.

Я повернулася до класу, забрала рюкзак під поглядами і насмішками і пішла додому, наче віл у плузі. Поруч зі мною усе наче втратило свої барви.

Зайшовши до дому, я відчула велетенське полегшення і дала волю сльозам.