Глава 3

Макс

Замислений, я увійшов в квартиру і одразу відчув запах підсмажених котлет. Моя мати вийшла з кухні у жовтенькому фартуху.

- Максиме, я наготувала рибних котлеток. Як справи у школі? Чого так довго? - чисто з цікавістю у голосі запитала мати.

- Дякую, мамо. Все нормально. Я затримався, бо проводжав додому Леру.

- Оту Леру, твою однокласницю? Не треба з нею спілкуватися. - сказала мати, зробивши наголос на словах не треба.

" Що? Це ще чому?"

- Мамо, хіба не ти вирішила, щоб я почав з нею дружити? - вражено запитав я. - Ти казала, що вона розумна дівчина і зблизилась з її матір'ю, домовившись про прогулянки на свіжому повітрі разом?

- То раніше було. А зараз подивися на її оцінки. Тобі не можна дружити з дурненькими, розумієш? Кажуть, що таким чином атрофується мозок.

- Мамо, але ж вона не дурненька! - Я набрав повні груди повітря, щоб за мить засипати дрібненько, наче маком. - ЇЇ оцінки стали трохи нижче лише тому, що вона багато і довго читає. Хіба знову ж не ти радила більше читати для словникового запасу? І взагалі, чому оцінки вирішують, з ким я можу спілкуватися, а з ким ні?

Я рвучко розвернувся і пішов до себе. Здуріти можна, оце я розумію, непостійність.

Саме через старання матері у мене був лише один друг. Інші діти не потрапляли у її категорії гідних дружити зі мною. Замкнувши замок зсередини своєї кімнатки, я повільно пройшов і сів на ліжко.

Давайте зупинимо колесо історії, і згадаємо дитинство. Коли тато не був на заробітках у Нідерландах, а Андрій, мій старший брат, жив тут, ми разом снідали і вечеряли, їли смачні кексики, які мати зараз, на жаль, не готує. З того моменту, як тато поїхав, усе життя наче змінилося. Я наче став маріонеткою, яку постійно треба включити у роботу, щоб вона грала свою роль, а також навчитися грати її роль на відмінно. Ніхто не питає, чи хочу я бути рибою у цій воді?

Як сніг на голову мати постукала у двері:

- Максиме? Ми з твоїм татом тобі не розповіли... Пам'ятаєш, як ти хотів вивчати оте програмування.  Андрій знайшов у Голландії гарного вчителя...

Далі вона не встигла договорити, бо я рвучко відчинив двері.

- Хіба ви не казали, що не хочете щоб я вивчав "оті комп'ютери", - намагаючись сховати підозрілість у голосі, запитав я. 

- Ми поспілкувалися з твоїм братом, і він розповів нам, як гарно жити гарному програмісту. А ти у нас розумний, наздоженеш і ще далі побіжиш ...

Якщо чесно, це найменше, що я очікував від них. Невже вони погодилися на мою мрію? Хоч це і заради високої зарплатні, але...

- Дякую. Передай тату і Андрію велике дякую.

"Я буду намагатися з усіх сил!"

***

Лера

Я втекла, мов якась трусиха. Треба було запитати, куди він переходить. Що він тепер про мене подумає?

Вдома тихо, нікого, крім мене немає.  Поїм борщу і буду робити завдання з додаткової англійської.

Минула вже година, а я ще нічого не написала. Здається, не можу сконцентруватися. Я намагалася дати лад своїм думкам. Але вони і далі крутяться, наче рій. Може, солоденьке з'їсти?

О ні, я всю пачку печива з'їла. І як тільки усе влізло...  Так, план Б. У книжках завжди, коли немає концентрації, виходять на свіже повітря. Я проживала у одноповерховому будинку, тому, вийшовши надвір, прилягла у гамаку. Він повільно-повільно розхитувався, десь щебетали пташки. Поруч прошмигнув кіт, наче людина, коли її впіймали на гарячому біля холодильника. Західне сонечко висвітлювало все навколо помаранчевим, тож я незчулася, як заснула.

Прокинулася від того, що хтось термосив мене за плече. Надворі вже була темінь, тож я не відразу зрозуміла, хто це:

- Лера, прокидайся. Очогося ти тут? Я прийшла з роботи, бачу, що тебе немає у кімнаті, почала шукати. А ти тут дрімаєш... Прохолодно вже у футболці гуляти.

 Мати як завжди, хвилюється.

- Вибач, що змусила тебе хвилюватися, - винувато сказала я, - Мені після школи подихати повітрям  закортіло, так вийшло, що заснула.

- Гаразд, пішли додому. У вас через день випускний буде? - Це прозвучало більш ствердно, без запитання. -  Як же швидко минає час... А лише недавно був перший дзвоник... - і мати поринула у далекі спогади.

Я  тоді згадала Макса, тому обережно запитала маму:

- Мамо, ти знала, що Максим переїжджає? - і майже відразу почула відповідь.

- Я неділю тому зустріла тітку Галю, мати Максима, у м'ясній. Вона тоді розповіла, що вони до старшого сина переїждають у Нідерланди. Це у Європу, напевно, Максим виросте освіченим хлопцем.

Він взагалі до іншої країни їде?

- Давай разом зробимо нагетси, все одно домашнього завдання у вас немає. Я в інтернеті новий рецепт знайшла.

-  А де тато? Він знову затримується в автомастерні? - схвильовано уточнила я. Це ж треба, знову затримується. Я узагалі його рідко бачила вдома.

-  Так, потрібні гроші... Вже набридло постійно жити в арендованих будиночках, хочеться свого будиночка і гарно обладнаного подвір'я, - надто жалісливо мовила мати. Звична промова: гроші, гроші і ще раз гроші. Усюди лише гроші... Чому вони займають настільки важливе місце в житті, що через них  не можуть вчасно повернутися додому? Хіба це приємно зустрічати сплячі обличчя і прощатися також зі сплячими? 

Цей світ справді настільки жорстокий, чи це я така, що живу своїми мріями?