Глава 2.

Макс

Пролунав гучний свист, наче вухо ріжуть. І що за звичка так свистіти?

- Ну от, знову програли. Задовбали вже! - з емоціями поруч кричить Назар. - Та щоб їх, вони наче приймають щось.

Нам треба більше тренуватися. Завжди краще відразу знати слабкі місця. Я посміхнувся. Всі негаразди треба вирішувати, якщо вони тобі не подобаються.

О, Лера йде. Дійсно, все таки здружився я з нею, буде потім сумно прощатися.

- Привіт. Непогана гра. Ось, твоя мати як знала, що ти знову забудеш пляшку, мені дала.

" Та я спеціально забув. Знову воно чи надто кисле, чи дуже солодке. Ненавиджу ці мамині крайності"

- Велике дякую! А я знову знав, що ти не забудеш - я посміхнувся, відкрутив кришку і вже налаштувався, як Лера: - До речі, там є свіжовичавлений сік лимона. Твоя мати хотіла...

" Ну от, знову. Моя мати усе моє життя знає, що для мене краще."

-Щоб я передала, щоб я...

- Щоб я усе випив? - я підняв брову і посміхнувся.

Справді дивна. Ніколи не бачив таких, скільки гуртків не відвідував. Полюбляю їй що-небудь важке відповідати, щоб потім розмірковувала. Нічого дивного, просто ви не бачили, як вона виглядає, коли чує нову цікаву інформацію - вона ніби витягується ззовні і починає закусувати губу.

Я спробував напій. Ну і кисле. Після такої кислющої "водички" нормальної захотілося. 

Я вийшов зі спортзалу і зайшов у столову. Такий гамір, хоча навіть краще, ніж постійна мовчанка вдома за домашнім завданням. Води у пляшках, звісно ж, не виявилось, тому узяв кип'ячену задарма.

"Наступний урок література. Потрібна гарна оцінка."

Я залишив кухоль, і пійшов до класу. Побачив, як бігають діти, і чомусь відчув себе дорослим. Надто дорослим.

Чи, може, здалося?

Продзвенів дзвоник, і я  вчасно ввішов до класу. Сів поруч з своєю сусідкою по парті Лерою, яка вже щось вдумливо вичитувала з підручника. Добре їй, відразу видно, що цікавиться цим, і батьки підтримують, кожну неділю купляють цікаві книжки, узяти того ж Гаррі Потера...

Вчитель викликає Леру до дошки на розгорнуту відповідь. Може, сьогодні їй все розповісти? Здається, тільки з нею я по справжньому здружився. 

Після уроку я підійшов до Лери:

- Привіт, може, сьогодні я проводжу тебе додому? 

Вона виглядає здивованою. А й справді, ми вже як місяць разом не гуляли.

- То що? - трохи різкіше, ніж хотів, запитав я.

- Добре, підемо.

- Гаразд, тоді збираємося, - сказав я  своїм найкращим дружньо-необразливим тоном.

Ми вийшли з будівлі школи, яка ззовні кольором фасаду нагадує персик, і гарно зливається з небом, коли сонце заходить за обрієм. Сонечко було тепле, тому Лера зупинилася, заплющила очі і підняла голову до сонця. Я щиро посміхнувся і повторив за нею. Як приємно пестить вже майже літнє сонечко...

Простоявши так хвилину, я повернувся в реальність і побачив, що Лера зникла. Куди вона втекла?

Аж раптом хтось ніжно поклав долоньки мені на плече. Я обернувся і побачив освітлену сонцем усміхнену Леру. Мимоволі я задивився на неї: майже заплющені від сміху очі, задоволена посмішка, ямочка на підборідді і легенький рум'янець на щоках.

Незабаром це сонце у моєму житті зникне, мов той Чеширський кіт, залишивши мені лише посмішку

- Лєр, - мій голос раптово охрип, - Я...я переїжджаю і змінюю школу...