Глава 1

Лера

Пролунав гучний свист. Команда, яка знову програла, невдоволено загула.

Якщо у звичайнісінькій школі ви стріли спортивного учня, і до того ж він красунчик, то це точно був той самий "ідол" класу. А коли таких хлопців побільше, усі дівчата наче дорослішають на десять років, тобто тренуються бути кокетками і намагаються наздогнати постійно мінливу, як погода в океані, моду.

Але не усі дівчата.

Я і моя подруга до них не належимо.

Ні, ми не ізгої. Просто не усіх дівчаток приваблюють такі ідеали. Мій ідеал грав у протилежній команді від "ідолів". На відміну від своєї гучної команди, він анітрохи не засмутився. На черговий програш у баскетболі плює з високої башти. Наче і не хвилює, що у спорті він вайло. Дивний хлопець сидить у моєму серці...

Тільки-но пролунав свист, наші однокласниці, яким вистачило пляшок з водою з їдальні (гм, грошей також) вмить похапали їх і побігли підлещуватися до "ідолів"- переможців. Хто не встиг, той тихенько пускав заздрісні слюнки. Ми також залишилися на лавці спостерігати це видовище. Чесно кажучи, найзвичайнісіньке для нашого класу. Анжеліка, моя подруга, коментує мені кожну дрібничку:

- Дивись, як лізуть до білченят. Наче їм за це щось буде. Та ці пупи Землі навіть спасибі не скажуть за те, що вони там у черзі простирчали. От якби їм мізки вправити, - я захихотіла, бо уявила собі, як Анжеліка вправляє комусь мізки. Вона мене підтримала, і ми загиготіли, мов відьмочки над казанами, у яких вариться зілля для Сплячих Красуньок. На останніх принц за нашим сценарієм навіть не гляне. 

До речі, називати їх "білченятами" почала саме Анжеліка, бо очі у них справді наче від білок - великі і карі. Ця дурість потім і до мене вчепилася. Кожного разу як ми у парку бачили білочку, ми її кликали "найцентральнішим пупом нашого класу" - Іваном.

Тож, уявіть собі дорослих на вид дівчаток, які на весь парк галасують: " Іване, Іване, з'їж горішок". Будь-ласка, уявіть, це те ще видовище. Білки у парку тепер втікають від нас якнайдалі. 

- Так, вставай, треба підкріпитися перед останнім уроком. Як добре, що ці дні каторг у школі скоро закінчаться. Літо вже не за горами, - промовляючи це, Анжеліка встала і солодко потягнулась, розминаючи м'язи, що затекли.

"Ой, мама Мія, а я майже забула"

- Анжелік, йди поки без мене. Мені треба тут дещо зробити, - я також встала і узяла пляшку з трохи мутним вмістом.

- Дещо зробити? - запитала Анжеліка, а коли подивилась на предмет у руці, докинула,  - Знову пляшку подавати? - у її тоні почулись здивовані і ображені нотки.

- Так, це швиденько, - я скромно посміхнулась і продовжила, - Йди вже, бо першокласники похапають усі смаколики у буфеті, і нічого не залишиться.

- А от і ні. Все, чекаю тебе, - докинувши, Анжеліка вибігла зі спортзалу, а я намагаюсь заспокоїти себе. Заспокоїтись треба, адже я можу перехвилюватись перед людиною, яка мені подобається. Тому використовую дихальну техніку вдих-видих. 

Я підійшла до мого ідеалу і по сумісництву найкращого друга, Макса, і розпочала розмову:

- Привіт. Непогана гра. Ось, твоя мати як знала, що ти знову забудеш, мені дала пляшку.

- Дякую. А я знову знав, що ти не забудеш, - посміхнувся Макс і відкрутив кришку. 

- До речі, - я пробурмотіла і затримала погляд на горлечку пляшки. - Там є свіжовичавлений сік лимона. Твоя мати хотіла щоб я передала, щоб я...

"Що за дурницю я мелю"

- Щоб я усе випив? - Макс закінчив за мене і запитально підняв брови.

- Так, я саме це мала на увазі, - намагаюсь викрутитись з незручної ситуації, а моя міміка і сяйлива посмішка мають зробити справу за себе!

Макс щось прошепотів  і пішов зі спортзалу, біля дверей підхопивши своїх друзів і не чекаючи моєї відповіді.

Я застигла. Чого-чого? Хоч би гучніше сказав. Що він там пробурмотів? Для мене? Може його перепитати? Ну і куди його ведуть? І ось цей однокласник мені подобається вже як два роки!

Зараз ми набагато менше спілкуємося, ніж раніше. Раніше ми кожного вільного дня гуляли де тільки завгодно. Іноді ми їздили на так звані екскурсії по Харкову.

Особливо чітко пам'ятаю один день, десь півтора року тому. Ми поїхали до іподрому. Майже дві години моя темно-коричнева конячка була неспокійна і постійно смикала за повідок інструктора. А потім... вона пришвидшилася. І той бідний інструктор намагався наздогнати її і волочив спокійного коня Максима. Коли все ж вдалося ії зупинити, я дивилася на посмішку містера Я-Знаю-Як-Тримати-У-Вузді-Все-Життя. Я тоді думала щось схоже на "він рідко широко посміхається".

- Агов, Валеріє. Ти збираєшся тут стояти цілий день? - іронічно прикрикнув вчитель фізкультури, вирвавши мене з полону моїх спогадів, у які мені хочеться повернутись. 

-Так, Ігоре Олексійовичу, вже виходжу, - скромно відповіла я, і швиденько випурхнула з душного спортзалу. Ну от, він знову буде розповідати класній керівничці, що я стояла і дивилася на стіну. Моя розвинена фантазія підкидає мені фрази вчителя "- Валерія Зарецька знову витріщається на стіну. Вона хвора, чи що?". Нічого не приховую, просто кожну неділю чую майже однакові за змістом скарги від вчителів. Я, звісно, винувата, але не можу я нічого змінити. Витріщатися і думати про щось своє - одне з моїх хобі, і не думаю, що це робить мене тупуватою. Навпаки, мої мозкові процеси аж занадто на мене працюють. 

Коли я майже дійшла до дверей класу, почула скарги чубатого першокласника на їжу.

- У нас сьогодні знову ці паскудні-препаскудні млинці з медом. Ненавиджу шкільні обіди, - протягнув він. Замислившись, я зрозуміла, що треба зробити так, щоб він не жалкував за тим, як його годували у школі, і він не сидів голодний на останньому уроці. Треба сказати як доросла, щоб він повірив. 

- Чуєш хлопчику, у тебе хоч шлунок повний. Я маю вісім уроків і сьогодні, і у мене взагалі немає часу поїсти. Якщо вони тобі настільки не подобаються, знайди з вчителем компроміс. Якщо не віриш мені, скажи хоч що-небудь йому.