Коли Марта зарізала свого чоловіка й упоралася з ним, завмер тієї ночі всякий звук у її хаті. І вокруги тієї хати панувала тишина. Там, де закопала його, хоч і неглибоко, здавалося оку, земля незамітно завершилася. Але то могло бути й від снігу, що від ранку укладався на все безнастанно. Місяць глядів на землю, купав її в магічнім сяйві, але не огрівав її.

Окремо від того йшло мов благословенство селом, бо так святочно й спокійно здавалось повсюди. З появленням снігу наче зблизилось і рождество Христове, те свято миру, що не оминало жодного кутка, де проживали правовірні, а ясні ночі ніби заповідали коляду.

Так уже котрась-то ніч від часу, як Марта усунула свого господаря з хати.

Двоє сиріт його, дев’ятилітній Павлик і семилітня Зоня, що осталися, тулилися до себе на печі, вночі вмліваючи з остраху, що мати заріже і їх, щоби не свідчили проти неї, що відібрала їм батька. Дев’ятилітній Павлик мусив помагати винести батька на леваду між дерева, де його уклали в землю. Але покривати його не дозволила мати, нагнала назад до хати й наказала спати. Він учинив, як наказала, бо страшно йому було від мертвого, від її очей і від ясної ночі.

Коли люди питали за кушніром, відповідала мати, що пішов до Бессарабії, як звичайно... але в хаті не дозволяла про те говорити.

Батько запивався до нестями, марнував зароблене, а як не ставало гроша, чіпався до матері, щоб продавала поле.

Кілька разів уволяла його волю й продавала, бо побивав її. Вертаючи з корчми нерівним кроком, батько співав, а вона чимраз більше сохла й в’янула, а великі її карі очі западалися в ямках.

Сіро жилося малому Павликові й його сестричці Зоні. Час від часу забігала до них нишком стара материна няня, що викохала її ще в її родичів, і обі говорили пошепки про щось за плечима дітей. Що говорили, Павлик не знав, лише бачив, як мати ціпила уста, давлячись плачем, а сльози заливали її худе невеселе обличчя. А дні уходили, поля попустіли, хіба один ворон перелітав ними або десь-не-десь позісталі бузьки стояли, мов сторожі тієї польової пустки... на одній ніжці, і думали й сумували над чимсь-то...

— Павлику, що бузько думає, що так довго на одній нозі стоїть, що він вигадує? — спитала однієї захмареної днини Зоня брата Павлика.

— Ая... думає... Дурна! Де бузько думає? Так думає, як і ти.

Зоня вмовкла й поглянула поважно на брата. Він був вельми розумний, вона його любила, бо він лише рідко коли штовхав її. Відтак сказала:

— Недавно, як тато вийшов лютий із хати, коли мама не дала йому щось на продаж... на горілку, він підняв граблі, щоб її вдарити, підняв їх так високо, що вони зачепилися в стріху та повисли там.

— Овва!..— відповів Павлик.

— Так, так, а тато, розгніваний, що не міг ударити маму, схопив пражину з-під хати і розторгав бузькове гніздо.

Павлик засвистав.

— Тепер він за те підпалить нам хату,— сказав.

— Ая?..— відповідала, почасти питаючи, а рівночасно й не довіряючи, Зоня.

— Над тим він дума, скажу тобі тепер,— пояснив сестрі й, обкрутившись на одній нозі, пішов.

* * *

Не сплять діти вже котрусь-то ніч, відколи батька не стало. Мати вдень порається за роботою, мовчазна, невесела, а коли настане лише сумерк, вона жене їх вже обох до спочинку.

— А я ще не хочу спати...— відпирається Павлик.

— І я ні,— повторює за ним тим самим тоном Зоня.

— То сидіть у потемки, я не маю звідки для вас купувати світла. Те, що ваш батько вам полишив, тим і жийте. Мені світла не треба, моє світло він загасив...

Настало мовчання.

Інакше мовчиться вдень, інакше в сумраці. Ні Павлик, ні Зонечка не обзиваються більше.

Сумерк зростає, мати сидить неповорушно на лавці, підперта ліктем...

Часом здіймає голову, начеб вижидала кого, або так і зірветься з місця й підбігає до вікна, щоб поглянути, чи вже не йде хто, а коли нізвідки не показується ніхто, хіба що вітер здіймається й заголосить у комині або собака забреше... сідає назад на місце й поринає в попередню задуму.

Якось не стає й праці в хаті. Наче дівається де-то. Тужно й порожньо без неї.

Коли господар жив і шив вдома кожухи, тоді — хоч по-п’яному, хоч ні — безнастанно співав.

З ним усе поволіклося хто знає куди.

* * *

Із закутків виростає зимова темнота, діти почали боятися, що на них ось-ось щось насуне, і гляділи на віконце, звідки било ще слабою сніговою ясністю.

— На піч! — наказала зараз мати.— Доки вам так сидіти? Тепер на ній тепло, пізніше вона остигне. Доста, коли я одна не сплю.

Діти перехрестились без слова, молитви їх досі ніхто не вчив, і повилізали на піч.

— А ви, мамо? — спитав несміливо вже з печі хлопець.

— І я ляжу незабавки, лише ще надвір відбіжу.

— Не гайтесь, мамо... так страшно...

— Так темно, мамо...— пішло, тремтячи, з уст малої Зоні.

— Я лиш обійду хату... чи не йде хто... позачиняю все й вертаю.

— Зачиніть і браму... аби й бузьок не прийшов... аби вуглик у дзюбі не приніс, хату не запалив... так лячно...

— Цитьте... спіть... який там бузьок снується вам у голові? Бузьок... Я лише сокиру в хату внесу... забула коло дров...

* * *

— Я боюся, Павлику... так темно... он там... де мамина постіль...

— Ти спи, як хочеш, але я не буду. Вона по сокиру пішла.

— Будем уважати, чи мама буде спати.

— Вона пішла по сокиру, Зоню, може нас уночі зарізати... не спім!..