Оголення. Ігор Лінлі

     Спостерігаючи за розмитими у русі лісовими деревами на задньому сидінні синього мінівену, Вероніка відстежила бажання зупинити автомобіль фразою про нетримання сечі і замість того, щоб задовольнити вигадану на даний момент потребу, втекти, не оглядаючись назад. Хоча, у такому випадку вона би те й робила, що оглядалась назад, бо тікала б у зворотному напрямку, у минуле. Бажання вдалося стримати, а от неконтрольовану звичку, гризти свої чорні від лаку нігті - ні. Побачивши цю картину у відображенні дзеркала біля лобового скла, мати затримала свій обурливий погляд на дочці, а коли відчула, що її невербальні сигнали ігнорують, промовила:
     - Доню, годі тобі. Перестань. 
     Вероніка відповіла на це покірно, прибравши праву руку від рота, але водночас своїм виразом обличчя дала знати про своє незадоволення. Міцно тримаючи кермо, тато через те саме дзеркало, подивився на неї жаліючими очима. 
     - Сонце, все гаразд? Може скажеш щось? Ти наче язика проковтнула з самого ранку. 
     Невже він справді не розумів, як цей раптовий переїзд вплинув на неї?
    - Навіть не знаю. Усе чудово: сонечко світить, пташки співають… їдемо жити серед моторошного лісу, де мабуть орудує маніяк. 
     - Неправда, немає там ніяких маніяків, - заперечила мати. - Звісно, ліс може здатися на перший погляд не привітним, але він відображення тебе, якщо ти розумієш, про що я.
     Ліва бров дівчини вигнулась вгору, а права залишилась на місці нерухомою, очима тримаючи зоровий контакт через відображення.
     - Я просто мала на увазі, що треба трохи часу, щоб ці дерева, кущі та травичка відкрилися тобі з іншої сторони. Розумієш? 
      Вероніка знову перевела погляд на розмитий у вікні пейзаж, але з її вигляду можна було зрозуміти, що слова матері змусили поринути у душевні роздуми. Намотування на палець неприродно фіолетового кольору і без того хвилястого пасм волосся зі стрижки “каре” допомагало думати, тому замість того, щоб гризти вже обгризені нігті, вона охоче приступила до нового заняття. 
    Поруч, з ліва, самотньо лежав чорненький фотоапарат. Це був подарунок тата на честь дванадцятого Дня народження Вероніки. Його чуйні очі ще у її дитинстві розгледіли талант бачити красу. Але серце не лежало до пензля, тому фотоапарат був найкращим подарунком. І він не помилився. Творчий інструмент з об’єктивом й справді припав до душі більше, ніж пензлі та холсти.
     - Думаю ліс принесе користь не тільки моїй роботі, але й твоїй, доню. - відволік чоловічий голос.
     - Здається я вже казала, що не збираюся заробляти цим на життя. Це просто хобі, не більше. 
    - Дарма ти не віриш у себе. Я, наприклад, теж особливо не вірив у себе. Але одного дня моє ім’я стало відомим після виставки у Парижі. Потім усе пішло як по маслу: мої картини почали продаватися за шалені гроші, я зустрів твою маму, ми купили квартиру-студію у центрі міста, народилася ти. 
   Слова батька змусили маму щиро посміхатися. В її очах пробігали минулі роки, за якими так сумувала, але мала віру відтворити щось нове, краще за попереднє, на новому місці. 
    - Ну так, звісно. А тепер ми їдемо у глушину, майже без грошей, і все це через творчу кризу. Не думав колись про більш стабільне джерело заробітку? 
    Тато, який вже не виглядав так жваво, наче у лицаря забрали його меч та щит перед драконом песимізму, зробив ковток повітря і важко вивільнив його назовні. Помітивши, як дівочі слова почали різати душу чоловіка, мати втрутилась у діалог: 
     - Люба, у всіх буває поганий період. І ми переїжджаємо до старого будинку серед лісу не через кошти, принаймні частково. Гроші в нас є, але ніщо не вічно. На жаль, тато не зміг працювати у старій та звичайній обстановці, тому довелося шукати нові варіанти для пошуку музи. Нам дуже пощастило, що тато натрапив на цей будинок. Оренда недорога, а краєвид біля дому казковий. Що правда можуть виникнути складнощі з пересуванням через дистанцією від цивілізації. 
      - Для кого плюс, для кого мінус, - набравшись сил після поразки у битві, а не на війни, повернувся у стрій лицар оптимізму. 
      - Отже, ти сам будеш відвозити її до школи. - нокаут. 
     У відповідь чоловік демонстративно, водночас комічно, закотив очі назад та надав губам форму дзьоба качки. Вероніка не стримала посмішки. За останні дні це вперше. На якийсь момент їй здалося, що у минулому містечку залишилася вже не тільки її подруга, але тепер і смуток, який тягнув назад. Вона сподівалася, що принаймні не зовсім сама. З нею батьки. Разом хоч буде легше. Можливо. В голос вона би ніколи таке не промовила. Тільки зітхнула з полегчуючим усвідомленням, що людей, читаючих думки інших - не існує. Мабуть. 
     Не те щоб у рідному місті в неї було багато друзів, яскраве життя і таке інше. Але там в неї була вона - єдина й найкраща, якби ж ще було з ким порівнювати, подруга.   
     Раптом, батько повідомив радісну новину. Майже приїхали. А через кілька хвилин за поворотом показався пункт призначення. Це виявився двоповерховий, з горищем, більш моторошний за ліс, старий, побудований з дерева та чогось ще, будинок. Заглух мотор, кінцева зупинка мінімум на кілька місяців, до зими. Тато перший вийшов з машини, потім мати, і нарешті, не ховаючи відрази, спромоглася й Вероніка. Вона з негативним захватом оглянула будинок, шкодуючи про те, що не здійснила свою ідею з нетриманням сечі у машині раніше.
     - Ви мені зробите молодшого брата, щоб ще більше наблизитися до канону сімейки Адамсів? 
   - Раз ти така балакуча стала, то сфотографуєш нас з мамою на фоні замку Дракули? - кумедно підтримав перше враження батько.
      Мати стала біля свого чоловіка, поки донька полізла назад за фотоапаратом. Налаштувавши об'єктив та вдало підібравши ракурс, незважаючи на незручність пози, вона професійно натиснула кілька разів на кнопку, щоб спалахом спіймати момент. 
     - З вас тисяча гривень. 
     - Розрахуємось вечерею, - відповіла мати.
     - Бери свою валізу та торбу. Ходімо у новий дім, бізнес-леді, - додав батько. 
     Вероніка хоч без коментарів взяла свою страшенно важку торбу у ліву руку, а правою трималася за ручку валізи на колесах, на рівні звички не змогла стримати себе і не порівняти будинок з великим сараєм, коли вже родина Висоцьких стояла на ґанку. Всередині дім зустрів ароматом пилу та холодним повітрям.
     - Теплий прийом, - висловила своє друге враження Вероніка.
     Увагу одразу привернули темно зелені шпалери, на яких були намальовані рожеві квіти невідомого походження. Ділянками десь були стерті чи подряпані якоюсь твариною, але при цьому не втратили своєї чарівності. Навпроти виходу знаходилася вітальня, яка поєднувалася з кухнею. Зліва сходи, що вели на другий поверх, а справа санвузол. Одразу після шпалер та орієнтиру першого поверху, увагу привернула величезна скляна люстра, яка звисала зі стелі другого поверху прямо над новими господарями, поки ті з місця вивчали нове житло. Сама люстра була схожа на айсберг з маленьких кристалів, серед яких знаходилися лампочки у вигляді свічок. Зі сходів до неї запросто можна було доторкнутися, якщо не хвилюватися про міцність конструкції. У юну голову прокралися фантазії, як ця люстра зривається з даху, падає прямо їй на голову і своїм гострим кінцем розколює череп на дві частини, а потім ламає й інші кістки по всьому тілу. 
     Вероніка спершу вирішила відвідати вітальню. Вона приємно здивувала. Порівняно з тим, що дівчина вже встигла побачити, вітальня кімната збереглася досить непогано. М’які крісла, диван серед кімнати та камін, разом з бордовими шпалерами створювали затишок, і водночас додавали дому багатогранності. Фіранка мала яскраво червоний колір. Тому коли Вероніка зашторила всі два вікна, приміщення повністю занурилося в фарби багряного, трохи кривавого відтінку.   
     Потім вона вирішила оглянути санвузол. Замість шпалер чи голих стін, врізалася в очі незвична зелена плитка. Моторошна вана теж зеленого кольору з плямами невідомого походження, ніби тримає у полоні сліди минулих жителів. Однак туалет на вигляд був привабливіше, наче його встановили нещодавно. З дерев’яною візерованою рамкою дзеркало, яке покрите шаром пилу, точно не вписувалося у совдепівський інтер'єр санвузлу. Дівчину торкнулося відчуття, ніби чогось не вистачає…
     - Господи! - вскрикнула Вероніка.
     Лякливе згадування всевишнього було спровоковане різким загорянням великої круглої червоної лампи бойлера позаду себе, яку вона побачила у відображенні. Виглядало це так, ніби прокинувся термінатор, який мав знищити всю родину, а згодом й світ. Звідкилясь пролунало ехо чоловічого голосу:
     - Нехай буде світло!
     Після огляду вітальні та санвузлу, дівчина завітала на кухню. Слідом зайшла мати. Посередині стояв круглий дерев’яний стіл, над яким звисала ще одна дуже стара, але менша за розміром люстра, яка походила на ковпак. Мабуть з того ж проміжку часу була й газова піч і маленький, порожній всередині, окрім дивного запаху, холодильник. Шпалери такі ж подряпані, але вже оранжевого кольору, чию яскравість загасив час. 
     - Звичайна стара кухня, яка давно не бачила ремонту, - з вуст матері пролунали ноти розчарування. 
     Щойно оселившись у новому будинку, він однозначно підселив до душі незвичні, змішані відчуття, не дивлячись на те, що Вероніка ще не піднялася на другий поверх. На першому поверсі немає спалень, тому логічно, що всі вони знаходяться на другому поверсі. 
     На сходах, поблизу, люстра здалася красивішою, ніж знизу, ніби відстань та зміна ракурсу виконали свою ключову роль в отриманні захвату від витвора мистецтва. 
     - Не розумію… Що така краса робить серед цих огидних, просочених журбою стін? - з захватом промовила юначка.
     Підняти на другий поверх важку валізу та торбу виявилося тим ще випробуванням. Але дівчина упоралась, ледь не надірвавши спину. Її уява намалювала такі ж різноманітні кімнати, як на першому поверсі. Однак сіра, майже порожня реальність чотирьох кімнат, які з’єднувалися коридором, розвіяла очікування.
     «Матрац, шафа, світильник на підлозі, маленький письмовий стіл без стільця чи табурета, тріщина у страшенно старому вікні… Салатовий колір шпалер з медведиками. Здається я нарешті знайшла свій райський куточок.»
     Найвіддаленіша від сходів кімната з правого боку - єдиний оптимальний варіант з існуючих. Тому так, райський. Наприклад, у сусідній кімнаті взагалі не було шпалер, а у кімнаті навпроти був лише стілець, якому місце точно біля письмового столу.
     «Він ще й на колесах. Ну просто шик. Казка.»
     Дівчина не стала одразу розкладати речі. Просто залишила валізу та торбу біля матраца та пішла прогулятися, прихопивши з собою фотоапарат. На вулиці здійнявся бурхливий вітер. Він хитав верхівки ділянками ще зелених, а місцями вже жовто-помаранчевих дерев. Шум листя від цього приємно балував дівочий слух. Проте вітер витворяв з волоссям казна що, тому Вероніка була змушена накинути поверх голови капюшон свого сірого худі. Будинок все більше віддалявся, а юначка все глибше занурювалась у ліс. Дівчина піднесла фотоапарат до обличчя, що увесь цей час висів у неї на шиї за допомогою ременя, та зробила знімок лісового пейзажу. 
     - Заворожує. Може мені дійсно тут сподобається. З часом.
     Худорляве, рудо-білого забарвлення, нерухоме у лежачому положенні мертве тіло кота, не одразу привернуло увагу, але згодом привернуло досить цікаві думки. Вероніка опустилась навпочіпки, майже холодним поглядом оглянути жертву часу. Миле створіння залишило після себе огидний запах, який манив якомога більше мух навколо. Очі були покриті білою плівкою, говорячи, що в них більше не залишилося життя, окрім того, що поїдає зсередини.
     - Смерть - це неминуча спільна доля усіх живих створінь. Відрізняються лише сприйняття та причини. Я не бачу в цьому нічого поганого, але й чогось хорошого теж мало. Тому спочивай з миром, котику.   
     Стрункі ноги у джинсах понесли дівчину далі. У голову закрались думки, які згодом змусили її зупинитись серед дерев, опустити голову і нарешті пролити колючі для очей сльози. Вероніка просто стояла, поки з тяжкими ковтками повітря, грудна клітина час від часу здригалася. Краплі падали на траву та нещодавно опалі листя. Самотньо, але на її думку краще, ніж якщо був би хтось поруч. Але на якомусь підсвідомому рівні Вероніка намагалася приглушити свій плач, збавити громкість, наче вона робот з вбудованою функцією. Вона хотіла додому, і тільки цього. 
     Чужий дівочий сміх, що схоже лунав за пагорбом, додав інших барв обстановці, відволікши від бурхливого потоку думок. Вероніка завжди була допитливою. І доволі часто ця риса приводила її до часом цікавих, дивних, або незручних моментів, як зараз. 
     За пагорбом була галявина, оточена деревами. А на ній розташувалася, наче в себе вдома, молода пара. Жовта підстилка, навколо їжа, два бокали та одна пляшка червоного вина. Посередині, у сидячому положенні, насолоджувались одне одним у поцілунку дівчина: з рудим волоссям, худорлявим тілом, пухлими губами, тоненьким носом, рум’яними від вина щоками; та хлопець: з підтягнутим тілом, брюнетним кучерявим волоссям, та яскраво вираженими вилицями. Рудоволоса дівчина приблизно одного віку з Веронікою, тобто років 17-18. 
     Рука коханця почала ковзати по джинсовій тканині на жіночому стегні, намагаючись підібратися до найчутливішої та водночасно найбажанішої ним квітки серед інших навколо. Перешкодою на шляху до цілі став заморожуючи в одній позі руку, замóк із долоні лівої дівочої руки. Ніщо не вічно, і як тільки Вероніка заховалася за кущем, контакт язиків прирвався. Руда спочатку відвернула голову, зробила ковток повітря та з видохом запитала:
     - Ти впевнений? А якщо нас хтось побачить? Ти знаєш, що добром це не скінчиться.  
    - Добро чи зло на, мій погляд, суб’єктивні. Для когось ми хороші, для когось ми погані. Ніколи не знаєш, де насправді яка стежка, бо ми дивимося на світ через призму свого світогляду, а він у кожного по-різному спотворений. Я не волію бути заручником здогадок про майбутнє та думок оточуючих. Більше до душі жити прямо зараз, прямо тут, з тобою, щоб ти була у моїх обіймах. Моя. Гола чи одягнена - байдуже. Головне, що поряд зі мною. 
     Наступної миті їх губи опинилися надто близько, ніби намагалася стати одним цілим, міцно обіймаючи одна іншу. Вони походили на пару вампірів, що пили кров через рти одне одного і ніяк не могли насититься.
     «Добре він їй промив мізки, філософ-романтик.»
     Вероніка спочатку відвела погляд, але якась невідома сила направила очі знову на солодку парочку. Градус пристрасті ставав вище, а джинси рудоволосої сповзали дедалі нижче. Особливо не задумуючись, як зачарована, Вероніка направила об’єктив на палкий дует. Одне натискання, фокус і… Спалах! Вероніка одразу пригнулась, картаючи себе подумки за необачність. Як вона могла припуститися такої помилки? Нечувано. Але нечуваніше робити такі знімки без дозволу. Хоча, її досвід вказує на те, що сама дівчина мала трохи іншу думку, принаймні колись.
    Дівчина у худі сиділа навприсядки за пагорбом. Руки почали тремтіти. Папараці сховала свій інструмент безжальної правди у кишеню своєї кофти, очікуючи на претензії, або, не дай Бог, щось ще гірше. Раптом, вона почула кроки, що ставали дедалі гучнішими, наближаючись з кожним шорохом. Серце скажено стукало у грудях. От якби ж можна було вкритися мантією-невидимкою, дівчина залюбки зробила би це одразу. Можливо, навіть, назавжди.  
     - От збоченець! - прогарчав юнак, знайшовши хтивого шпигуна, котрий ховався за сірою тканиною свого одягу. - Я тебе зараз на шматки порву! Ти чуєш? Виродок!
     Тієї ж миті хлопець підійшов до збоченця позаду, згинаючи ногу підняв її вгору прямо над тілом, що сидить у капюшоні, і з усієї сили вдарив по спині, поваливши його на землю. Аморальна фігура від удару прокотилася по траві, поки не вляглася на спину. З вуст вирвався жіночій стогін болю.
     - Прошу, годі. - піднімаючи торс, скиглила Вероніка.
     Сидячи, вона стягнула капюшон вниз, звільняючи фіолетове волосся назовні. Погляд одразу спрямувався на коханців. Її пухкі губи злегка відсторонилися у два протилежних напрями, оголюючи передні зуби. Обличчя передавало одночасно тривогу та ниючий біль, який лівою рукою ніби намагалася полегшити, тримаючись за місце удару. 
     - Твою ж... То це дівчина, - сказав кучерявий брюнет, коли його супутниця ні слова не виронила, - Я помітив спалах світла. Ти нас фотографувала? 
     - Ні.
     Вероніка вирішила обрати тактику брехні. Вона не могла дозволити собі попастися так просто. Однак, і без явно побаченого факту боковим зором, її видавали: тремтячий голос; шалені зіниці, які не могли знайти собі місця, бігаючи то по обличчю нависаючого над нею хлопця, то дівчини поряд, зліва від нього; краплі поту на лобі; і від нервів почала мимоволі здригатися зрадницька ліва нога. 
     Руда дівчина націлила інтуїтивно-рентгенівський погляд на кругленький об'єктив, що випирав з-під тканини.
     - Рома, дивись, у кишені. - твердо вимовила вона. 
     Хлопець за наказом силою відібрав з кишені фотоапарат та передав до чужих жіночих рук. Рудоволоса почала натискати на випадкові кнопки, вивчаючи відомий лише на слуху пристрій, поки її супутник стримував Вероніку в обіймах м’язистих рук. 
     - Відпусти! Ви не маєте права копатися в чужих речах! 
     - Он воно, знайшла, - під ніс промовила собі дівчина з фотоапаратом у руках, - А знімати людей без дозволу у інтимних моментах ти маєш право? - на кілька тонів вище продовжила вона, не очікуючи на відповідь.  
     Вуста завмерли, а в горлі застряг невидимий ком задушливої правди. 
     - Оксана, розбий його, - вигукнув Рома. 
     - Ні! Ні! Будь ласка! Не треба! - намагаючись вирватись з полону, почала благати Вероніка. 
     - Та жартую я, заспокойся. 
     Дівчина, яка вже відома на ім’я Оксана, зробила ще кілька натискань і наказала звільнити фотографа-невдаху. Та впала на коліна, спираючись руками об землю. Руда нахилилася у сторону сірого худі, пройшлася по тілу засуджуючим поглядом. Вероніка аж відчула, як Оксана залишає свої невидимі навіть у мікроскоп відбитки відрази. До юначки з фіолетовим хвилястим каре простягнулася рука, а в ній її фотоапарат. Вероніка не поспішаючи, обережно, потягнула свою руку у відповідь. Коли власність повернулася до господарки, вона одразу почала щось переглядати на пристрої, але й так зрозуміла, що зробила Оксана. Головне, щоб нічого зайвого не видалила. 
     - Більше не грайся у папараці, - твердо викинула рудоволоса та відійшла у сторону, поки Рома досі нависав над нею.
     Погляди переплелись. Вона - знизу, він - зверху. Всередині щось заворушилося: чи то метелики; чи то сніданок, що може у будь-який момент зустрітися з білими кросівками Роми. Мить тривала надто довго, тому Оксана перервала її вже іншим, м'якшим за тоном покликом свого хлопця. Той покірно підійшов до дівчини і вони разом покинули сидячу на землі Вероніку. Оксана попрощалася полум’ям відрази у очах, а от Роман - цікавісттю. 
      Шлях додому супроводжувався легким вітерцем у спину, він немов підганяв. Вероніка знову накинула капюшон на голову, щоб вдома сховати слідити пролитих солоних крапель з очей по дорозі назад, та уберегти себе від допитів. Як би вистачало духу з розмаху вдарити себе товстим металевим початком з тоненьким дерев’яним кінцем молотка, то зробила б це. Байдуже куди бити: по нозі, руці чи голові,  аби дати волю бездумному імпульсу. В якийсь момент з’явилося ниюче бажання вхопитися за зуби, та різким ривком вирвати їх з корнем. Вона знала, скільки б їй була винна зубна фея, бо скоріше б за все вирвала п’ять-шість передніх зубів з верхньої щелепи, та приблизно так само з нижньої. 
     Вдома обійшлося без допитів. План, котрий виношувався від того, як Вероніка скічила рюмсати, спрацював. Вона потайки проникла у будинок, наче злодюжка, піднялася на гору, взяла чисті речі, дезодорант й розчіску для волосся з валізи, та так само тихо прокралася до ванни. Про її присутність казав шум води з-під крану, що вдарявся об поверхню моторошної металевої посудини. Бажання змити з себе весь шар бруду та поту після насиченого дня переважило почуття огиди від вигляду ванни. Через це, неохоче, розтягуючи час, поки набирається достатній рівень води, одяг поступово сповзав з дівочого тіла. Кілька хвилин і вода перетнула невидиму, накреслену зором позначку. Вероніка заплющила очі, щоб не дивитися всередину. Сунула першу ліву ногу, потім другу праву. Пролунало, немов зміїне, шипіння з дівочих вуст.
     «Трохи перестаралась з гарячою водою.» - подумки проговорила вона.
     Вероніка наважилася потроху, не поспішаючи, занурювати тіло на глибину ванни. Через деякий час біль перетворився на якісь дивні  розслаблюючі відчуття. Уся злість на себе та світ почала розчиняться у гарячій воді. Нарешті вона могла розслабитися перед завтрашнім важливим днем. Завтра разом з батьками вона має відвідати нову школу. Там подати документи на вступ та отримати підручники, щоб наступного дня, післязавтра, вже мати змогу лускати як насіння граніт науки. Навчання завжди давалося їй легше, ніж стосунки з ровесниками. Холодна голова тепліша для серця, коли страшно обпектися наївною теплотою душі, як колись. 
     Думки пробігали по спогадам за день. Вероніка згадала ту ситуацію у лісі, яка змусила неабияк ніяковіти. 
     «А у кінці інциденту він так подивися на мене… Що б цей погляд міг означати?» 
     Насправді вона знала, що це означає. Принаймні хотіла думати, що напевно знає. Але вона знає тільки те, чого бажає, хоч й сама цього до кінця не усвідомлює. 
     «Про що я думаю взагалі? По-перше - мені це не цікаво. По-друге…»
     Очі опустилися на власне тіло у воді. Кістки, на яких натягнутий тонкий шар шкіри, викликали у Вероніки справжню огиду. На вигляд ноги можна було зламати без зайвих зусиль. Дівчина потай називала їх сірниками. Грудей як кіт наплакав: маленькі, ледве помітні, мабуть, завдяки соскам. А прямо біля грудей просвічувались кістки грудної клітини з двох боків. Вероніка ненавиділа це видовище, але вдіяти з цим нічого не могла. Спроби набрати вагу шляхом активного харчування не увінчалися успіхом. Здавалося, що природа просто погано пожартувала. 
     Вероніка спробувала відкинути усі думки, щоб насолодитися миттю на самоті у гарячій ванні. Але викинути із голови Рому і той самий момент з ним, як звичайний буденний елемент, вона не змогла. Навпаки, непомітно для неї, думки про Романа змусили пальці торкнутися себе там, де її зупинив сором і наказав висмикнути пальці назад. 
     Після півгодинного купання, вода у ванні втратила свою початкову температуру та властивість розслабляти. Тому сенсу затримуватись у чотирьох плиткових стінах не було. Спочатку Вероніка намазала пахви дезодорантом, потім накинула на себе домашній одяг: синю спідню білизну, сірий ліф-топ, чорну майку; того ж кольору короткі шорти; та сірі шкарпетки. Стоячи навпроти дзеркала, дівчина розчісувала своє фіолетове каре з темним відтінком через вологість. Вона повернулася назад, опустила погляд та почала спостерігати за тим, як мутного відтінку вир спустошує ванну. Потім увага переключилась на брудні речі на підлозі. У той момент струмом її пронзило осяяння пам’яті. Вона зрозуміла чого не вистачає - пральної машини. Нерозуміння куди дівати просочені пітом речі, наштовхнуло на ідею просто загнати їх ногою у кут. 
     Вероніка залишила санвузол, попрямувавши сходами повз величезну кришталеву люстру. У своїй новій кімнаті все ж таки вирішила розпочати процес розкладання речей з валізи та торби. Першим був верхній одяг, який треба було повісити у старій шафі на металеві вішалки всередині. Дерев’яна шафа зберігала не тільки слої пилу та металеві приладдя для одягу, але й невеликий блокнот у лінію з намальованими квітами на ньому, на дні цієї шафи. Допитливість у черговий раз взяла гору. Вероніка відклала речі на матрац та взялася за блокнот, вивчаючи вміст. Почерк був ледве розбірливий. Схоже, що автор дуже поспішав, тому деякі літери були недописані, або мали специфічну форму. А ще, деякі слова були розмиті слідами від крапель води. Може хтось плакав над цими сторінками? Спираючись на інтуїцію для осягнення написаного, Вероніка очима проходила по рядкам тексту, занурюючись у історію заховану за ними. 
     «21 березня 2001 року.
     Мене звати Бабич Юлія Дмитрівна, 1969 року народження. На своєму життєвому шляху Господь дав знати, що життя - річ не з легких. Але за кожне пройдене випробування він щедро винагороджував. Проте цього разу я молю його, щоб він відкликав це випробування, бо я не в силах його пройти та навіть уявити не можу, якою буде винагорода за таку трагедію, що він послав. Чи може я скоїла гріх, який не можна простити і це моя кара? 
     Усе почалося з того, що у 1993 році коханий, щойно дізнавшись про мою вагітність, утік не залишивши після себе рівним рахунком нічого. Я залишилася сама, бо тато помер від інсульту, а мати на 3 роки пізніше після нього, так само. Чесно кажучи, я вже не думаю, що успадкую ту ж саму долю. Змушена тяжко працювати, щоб прогодувати себе на першому місяці вагітності, я ледь не вбила плід своїми перевантаженнями. Мене поклали на кілька днів у лікарню для обстеження. За той проміжок часу, що я там була, встигла познайомитись з молодим пасторем, який допомагав людям з інвалідністю та іншим вразливим фізично душам. Так склалося, що я стала однією з них. Віктор відвідував мене кожного дня, обов’язково маючи при собі корзину заповнену фруктами та ягодами. Він дуже швидко виявив мою слабкість - апельсини. Тому майже кожного дня я ласувала цей неймовірний фрукт, поки моя шкіра не покрилася червоними цяточками. 
     З часом, можливо, навіть не думаючи про це, він робив усе, аби я відкрила йому душу. Коли я розповіла йому свою історію та те, що ледь вистачає коштів на оренду квартири, особливо не акцентуючи уваги про важливість здорового харчування вагітних, Віктор запропонував жити разом з ним. Звісно, я була приголомшена від такої пропозиції і погодилася не одразу. Однак діватися було нікуди. Що я мала тоді робити? Піти собі наодинці підтримувати спосіб життя, який губить мене разом з дитиною? Тому того ж дня, коли мене виписали з лікарні, Віктор відвіз мене на своєму “Запорожці” додому, щоб я склала речі. Так й почалося наше спільне життя під одним дахом. 
     Пастор виділив мені чудову кімнату. Кожного ранку перед сніданком та кожного вечора перед вечерею ми молилися. Ще тоді я не дуже добре була знайома з релігією та Богом. Проте, згодом я звикла, для мене це стало частиною повсякденного життя. Я покинула стару роботу, тому деякий час жила тільки за рахунок Віктора. Він був не проти, тим паче це була його забаганка. Натомість я готувала, по можливості прибирала та робила інші дрібниці по дому, перетворившись на саму справжнісіньку домогосподарку з комедій, які я обожнювала дивитися щовечора по ящику. Кожної неділі ми разом відвідували церкву. Віктор наполягав на цьому, а я не бачила в цьому нічого поганого. Незвичне - не означає погане. 
      Плив час. Я зовсім не помітила, як почала збиратися віддати Віктору своє серце, як коробку цукерок чи букет тендітних троянд. Але холодна розмова на кухні вночі з 17-го на 18-те січня 1994 року чітко дала знати, що пастор з невідомих причин не радий моєму дарунку. Байдужа на мої почуття реакція переросла у грубе поводження зі мною. Його слова та дії залишали рани на душі. Я зрозуміла, що вже віддала серце, але його пом’яли, наче дешеву валентинку, та жбурнули у смітник. І зародилося відчуття, немов усе своє життя воно й мало бути там, серед іншого непотребу. Квіти розтоптали, а цукерки залишили псуватися. Дуже довго мене катувала думка, що я все псую своїми дурними почуттями. Тому довелося їх безжально придушити. Так, завдання виявилося не з легких, але якщо довго тримати за горло, то рано чи пізни обов’язково скінчиться кисень.
     Далі ми жили під одним дахом, але немов порізно: він у своєму холодному, присвяченому власним переконанням світі; я так само, тільки у іншому. Однак, незважаючи на бурю, яка промайнула між нами, Віктор не вигнав мене на вулицю і не обмежував у харчуванні чи ще якось. Він лише розігрував спектакль, де мене не існує. Спочатку було важко робити так само, приміряти його роль. Через деякий час маска приросла до обличчя, ніби стала ним і її вже нічим не віддереш.    
     Нарешті, 19-го травня 1994 року через страшні муки я змогла народити, ледь не втративши життя на операційному столі. Народила я сина, якого вирішила назвати Олексієм, на честь його дідуся. Після пологів ми з ним були ще кілька днів у роддомі, а потім нас випустили. Віктор приїхав за нами обома. У той момент, коли він вперше побачив дитину, я помітила, що його очі горять. Він виглядав щасливим, справді щасливим. Пройшов ще деякий час, льодова стіна між нами розтанула, наче ніколи її не було. Мені не дуже подобається така поведінка - замовчувати проблеми після сварок, але підливати паливо у щойно погашене багаття, коли не знаєш, чи усе згасло і немає жодного вугілля - не хотілося. Тому я відповіла на таку поведінку так само, зробивши вигляд, що ніч з 17-го на 18-те січня і дні до тепер просто перестали існувати. Минуле в минулому, як кажуть.
     Пройшов ще деякий час і я не знаю, що сталося з Віктором. Спочатку мої очі уважно спостерігали за тим, як він бавиться з Льошею. Це виглядало, як батько грає зі своїм малюком сином. Потім, 10-го серпня я отримала від Віктора букет квітів, коробку цукерок та вечерю при свічках одразу після того, як заснув малий. Я подумала: може його Бог вкусив? Чи Купідон? Хай там як, але вже тієї ночі наші губи вперше доторкнулися одні до одного. Мабуть, це був найбільш незабутній поцілунок у житті. Наступного дня він мені освідчився. Вдруге неочікувана пропозиція і вдруге я погодилась не одразу, як колись, коли Віктор запропонував мені жити разом з ним. 
     Все відбулося надто швидко. Надто… Ми зіграли скромне весілля, після якого батьки Віктора зникли безвісти. Святковий настрій одразу ж розчинився у повітрі тривоги та печалі. Його батьки жили за містом у своєму будинку, який збудували ще їх давні предки спеціально якнайдалі від людей. Ми переїхали туди, бо так було вигідніше. Після народження Олексія у нас з’явилися додаткові витрати, не кажучи вже про всю суму разом, яка була потрачена на весілля. 
     Ми швидко прижилися, здається маленькому Олексійчику навіть сподобався новий дім. На момент переїзду пошуки батьків Віктора ще продовжувалися, і слідчий одразу застеріг, що цей переїзд, та ще й з дитиною, не саме розумне рішення, бо й досі може нависати загроза. У нас вибору майже не було. Ми сподівались, що блискавка не вдарить другий раз в одне місце. На жаль, слідчий не помилявся. Не минув й тиждень після його застереження, як вранці 20-го листопада я прокинулася сама в ліжку, ще тоді не знаючи, що й далі, мабуть до кінця життя, буду прокидатися сама. Нічого з коштовностей не зникло, крім єдиного - мій коханий чоловік.
     Я не змогла жити з цим далі у цьому домі. Тому після кількох тижнів безрезультатних пошуків вирішила продати його, а за ці кошти придбати хай навіть невелику, але затишну квартиру у місті. Сподіваюсь, що це правильне рішення і зміна обстановки сприятиме тому, щоб хоч трохи втамувати біль. Навіть не знаю, що казати сину, коли той підросте і з’являться питання “А де тато?”. Я не знаю де… Більше нічого не знаю… Більше нічого не хочу. Хочу тільки вберегти себе та свою дитину, останню мою близьку людину. 
     Мені вдалося з’ясувати: зникнення мого чоловіка та його батьків - не єдині випадки. Люди вже зникали у цьому лісі і назад не поверталися. Одне зрозуміло, що тут небезпечно, хтось викрадає людей.»
     - Гей, люба, - відволік від читання мамин ніжний голос.
     Вероніка відірвала погляд від сторінки блокноту, відклавши його у бік, і приліпила очі до обличчя матері. Стоячи в проході, не перетинаючи дерев'яний кордон дверного отвору, мімікою мати демонструвала своє виснаження, перемішане з спрямованою на якусь мету добротою в очах, та легкій посмішці.
     - Я збираюся готувати вечерю, але для цього ми з татом спочатку поїдемо у магазин. Ти будеш їсти пельмені? Бо я дуже втомилася і не в силах приготувати щось більш їстівне за полуфабрикат. 
     «От воно що…» 
     - Гадаю вибір у мене не великий, - відповіла Вероніка. 
     - От і добре. Запитала заради ввічливості, - після цієї фрази мати покинула кордон між кімнатою і коридором.
     У вікні Вероніка поглядом проводила синю автівку, що їхала від нового дому по стежці дугою. Тепер вона сама. Один на один з будинком і захованою у торбі пачкою дешевих цигарок. Не втрачаючи часу, щоб скористатися нагодою, Вероніка дістала заначку та спустилася сходами вниз. Але згодом вона зіштовхнулася з проблемою - відсутність джерела вогню. Оскільки офіційно у родині палив тільки батько, на превеликий жаль він не залишив для донечки запальничку, а сірники для плити залишилися у майже порожній квартирі в іншому місті. Пальцем цигарку не підпалити, тому дівчина блукала лабіринтом роздумів, поки не знайшла вихід. Вероніка вхопилася за сумку з речами на кухні, уважно та водночас якомога скоріше, перебираючи руками вміст. Пошуки припинилися, щойно ціль була досягнута. Вона знайшла невеличку газову плиту, яку зазвичай беруть із собою мандрівники у похід. Неподалік завалявся й газовий балончик. Тато часто любив малювати на природі, зникаючи на кілька годин, або цілий день. 
     Вероніка вийшла на задній двір з плитою у лівій руці, і балоном у правій. Сигарету тримали міцні щелепи. Після того, як візуально ознайомилась з місцем, вона присіла на табурет, що був поруч. Дівчина поклала плиту на коліна. 
     «Крок перший: прикріпити балон до спеціального отвору. Крок другий: прокрутити червоний вентиль для подачі газу. Крок третій: натиснути на маленький важіль для іскри.»
     Одне натискання породило вогонь, який ледь не залишив опіки на дівочому обличчі. Вероніка піднесла сигарету в зубах до вогню і зробила перший ковток отруйного диму. Звільняючись назовні він перетворився на хмару чи туман, який дуже швидко розсіювався у потоці вітру. Вероніка згасила вогонь, покрутивши вентиль у протилежний бік. Потім обережно вийняла балон. Коли вона відклала плиту разом з балоном для кемпінгу на підлогу біля ніг, рука з цигаркою потягнулася за черговою порцією тютюнової дози у легені. Однак коли знову її очі спостерігали за димом, вони натрапили на хлопця, що увесь цей час стояв в кількох метрах зліва від дівчини серед лісових дерев та кущів. Але у нього була одна особливість: він був повністю оголений. З ніг до голови. Незнайомець дивився прямо на неї якимось диявольським, холодним поглядом з-під чола. Він не рухався і не говорив, як і сама Вероніка, яка тільки те й робила, що дивилася на хлопця у відповідь, поки тліє цигарка у нерухомій руці. Однак її поведінка була викликана ступором, раптовістю та нерозумінням що робити у такій ситуації. Насильно змушувала себе не дивитися на це волохате місце між ніг. Волосся було так багато і воно було таке густе, що прутень здавався ледь помітним. Вероніка мимоволі уявила, який же там запах. Яке воно жирне та смердюче. Вона ненавиділа волосся на тілі. Просто не переносила його. Це викликало тільки рвотні позиви, більше нічого. У голові не вкладалося усвідомлення, що є люди, яким це справді може подобатись. Потім згадала принцип латентної гомосексуальності і подумала: «Та ну, може це насправді мені подобається? Просто я боюся це прийняти?». Подумки фантазія намалювала картину, де вона проводила маніпуляції з волоссям на чоловічому тілі: торкалася, смикала, пхала носа, брала до рота. По шкірі пройшлися мурахи. 
     «Це огидно…»
     Вероніка відвернулась, продовжуючи насолоджуватися тютюновою паличкою. Однак смак насолоди перебивало відчуття погляду на своїй спині. Дівчина спробувала на щось ще відволіктись, наприклад, на думки про подругу. Вона згадала самотній ранок. Той момент, коли в неї наче щось забрали, чи когось. Момент, коли за смутком і розчаруванням, неминуче йшла образа. В машині Вероніка бачила, що та їй дзвонила і писала, але відповідати на дзвінки або читати повідомлення бажання не було. Вона розуміла, що це тимчасово. Рано чи пізно телефон знову опиниться у руках і більше не буде сил утримуватися від відповіді. Але потім у спогадах промайнула записка зі шкафу у її новій кімнаті.
     «Так, я звісно пожартувала у машині про маніяка, але якось це все дивно. Може це просто жарт якийсь? Хоча… Можливо й таке, що ця жінка просто намагалася попередити. Однак я все одно не дуже вірю.»
     Вероніка вдихнула нікотиновий дим ще глибше та більше, і з якимось розчарованим стогіном видихнула.
     «Думаю марно гадати. Все одно це тільки здогадки і реальних причин того випадку я не знатиму напевно, ніколи. А якщо й справді маніяк, то що тоді робити?»
     Насолода добігала кінця. Вероніка загасила майже до фільтру випалену цигарку об землю та заховала недопалок у кишеню. Викидати не можна було з двох причин: немає сенсу забруднювати такий чарівний ліс, та ризик виявлення батьками чужий недопалок на задньому подвір'ї. Краще його сховати та позбутися, коли випаде нагода. Дівчина повернула погляд на те місце, де ще кілька хвилин тому стояв оголений дивак, якого вже там не було. Зник так само загадково, як і з’явився, забравши з собою свій моторошний погляд та тривогу з душі, яку він наводив. Це на краще. 
     Вже вечоріло. Батьки повернулись з пакетом наповненим миючими засобами та упаковкою полуфабрикату. Вероніка зустріла їх з гумкою в роті. 
      - На завтра плануємо генеральне прибирання, - порадувала новиною мати.
      - Супер, - закотивши очі, відповіла донька.
     Вероніка з мамою розклали речі з пакету, поки батько спустився у підвал за великим газовим балоном. Дівчина присіла на кухонний диван, але спокою не дали. Обурливим поглядом мати змусила її допомогти розкласти посуд. За кілька хвилин батько ледве дотягнув ту кляту велику червону штуку овальної форми, яку вже встиг проклясти сотню разів. 
      - Тато, може будеш обережніше? А то ще вибухне і на шматки нас рознесе.
     - Не хвилюйся, не вибухне. Принаймні не повинно, - висловив своє сподівання чоловік, витираючи лівою рукою краплі поту з чола. 
     - Не повинно? Обнадіює. 
     - Могла між іншим допомогти. Я вже не молодий. А от до травми у дев’яносто шостому й не такий тягар на собі таскав. 
      - Вірю, але я посуд розкладаю.
     Знадобилось кілька хвилин, щоб під’єднати балон до плити. А ще через півгодини вечеря була подана на кухонному столі. Усі троє членів родини зібралися за один столом, щоб нарешті насолодитися довгоочікуваною їжею. Вероніка не сказала б, що полуфабрикат виправдав її очікування, або коштував фотозйомки вдень, але ситуацію врятував вірний друг - кетчуп. Завдяки йому тарілка спустошилася швидше, ніж могло бути. Після себе дівчина обов’язково прибрала та покинула кухню, бажаючи переміститись у свою нову кімнату. Там вона почала потроху розкладати речі з валізи та торби, шукаючи їм нові місця. І саме тоді настав час, коли телефон опинився у її руках. Сигналу майже не було. Дві смужки - це максимум.