Дімка

Джульєта  ( Ліка, як вона себе любила називати ) їхала задумливо додому, повз її погляд минали автівки, де за темним шклом кожної була така ж людина, як і вона, в якої напевно теж не все складалося, як треба ( інстинкт самозбереження робив свою справу ).

На мить їй здалося,що цей день ніколи не закінчиться, а так хотілося несамовито вилити всю душу на папір, глянути на себе через призму почуттів, бо чомусь їй здавалося, що вона неначе споглядає на своє життя зі сторони за ці останні півроку, бо чим більше вона намагалася контролювати все, тим те все, наче час, протікало крізь пальці.

Тобто, зрозумійте вірно, на якійсь дрібні речі вона ще могла мати вплив, а на більше - її наче вели Звище.

Після майже піврічного розставання із Роміо, вона дала собі слово – слухати свою інтуїцію, бо оце «з головою влюбитися» приводило ще до більшого болю душі та відчуття спустошеності.

Поступово жінка перейшла до аналізу ( а як же без нього ) вчорашньої зустріч із Дімкою, яка залишила її, як кажуть, задоволеною.

Так, не все було, як би то мало бути в її пані Стиль, але Ліка відчувала, що всі оці розумові контролі треба відпускати, відтепер варто довіряти Всесвіту і своїм почуттям, бо це той урок, який її показували на практиці із Роміо – тотальний контроль подій приводить до краху душі.

Із Дімою вона боялася впасти в рутину буденщини, їй треба ( хочеться ), щоб попри всі слова захоплення її красою, Він і робив щось схоже. 

Боже, чому це так важко дається тим чоловікам, думала вона, їх наче роз’єднали по категоріям - слова, дії, якості, - его Ліки подало свій голос.

Діма - колишній однокласники, у них була спонтанна симпатія, але ніхто так і не відважився тоді сказати першим, а тепер, майже двадцять років опісля, вони зустрілися на виставці одного відомого художника в Мілані, якого ( як потім прояснили ) обожнювали давно. 
Довгих пізнавань не було – вони наче завмерли в часі, були тими ж молодими, але вже більш розважливими школярами.

Випадкова ( на перший погляд ) зустріч із Дімою, такою не була - він шукав її останні пару років, тому світ напевно таки змилувався над ним, привівши їх двох на виставку в чуже їм обом місто, іншої, не рідної країни.

Діма перепитав всіх можливих однокласників, усіх спільних знайомих, але «його Лія», як він її називав, неначе гралася з ним в хованки, не лишивши жодної підказки ( в мережах вона була під видуманим ім’ям в силу своєї роботи, як потім вони з’ясували ).

Життя Діми до їхньої зустрічі мало свої повороти, але він зміг, пережив те, що Бог дав йому на шляху життя - оклигавши після трагічної втрати дружини, він був готовий будувати своє життя наново, усвідомивши, що все у цьому світі пов’язане так, що кожна наша дія несе певні наслідки, як не зараз, то через роки.

Увесь свій бізнес Діма вів через відчуття інтуїції, про яке ніколи нікому не розказував, але в особистому попав в просак, як так можна сказати, піддався на вмілі Маринині гачки закоханості, бо ніколи не відчував ніякої справжньої любові до неї. 

Десь в глибині душі Він себе зневажав за це, але історії знайомих, партнерів, родичів говорили про те, що це нормально, всі так живуть.

Трагічна смерть Марини розв’язала ті болючі вузли, залишивши багато відкритих питань, які треба будо вирішувати з часом, та за останні п’ять років, він знайшов відповіді майже на всі, окрім одного...

Коли він буквально «найшов» на Ліку в галереї, його наче пройняло током, він не міг повірити своїм очам, і щось сказати зрозуміло.
Вона була наче з тієї шкільної фотографії, лише без банта та форми.

Вона була тим самим образом, який він весь час мав у своїй голові, а скільки разів він «говорив» з нею, скільки слів признання виговорив, навіть не знаючи, що на такі здатен.

Вона була та сама, наче прийшла з тієї далекої весни, весела, усміхнена, п’янка, наче свіже, ще трохи морозне квітневе повітря, її каштанове волосся слухняно вкладеними завитками обрамляло таке знайоме обличчя.
— Ліка?!

Ледве вимовив він, пам’ятаючи, що вона ненавиділа своє повне імя Джульєта.

—Діма?! Косарєвский?!!!

Вона не вірила своїм очам, що десь тут серед усіх цих шанувальників мистецтва, вона натрапить на Дімку, того самого, якого називали серед подруг у класі Джонні-красунчик, бо зовнішнім видом аж ніяк не видавав свою національність, а скоріше був схожий на зірку американського кіно.