Ліка

Ліка припаркувала новеньке авто подалі від входу до офісу. Знала, які «добрі» люди працюють тут, то обов’язково хтось гримне  ( ненароком ) дверцятами.

Жовтий Мерседес ще пахнув новим автом, напевно буде одним єдиним у місті такого дивакуватого відтінку. Ну і хай!

Ліку дивували люди, які не любили кольорів, або надавали перевагу якимось вицвілим пастелям - що то за життя! Змарніле, без енергії. Бррр! Аж зморозило на хвильку!

Ліка піднялася на третій поверх до свого відділення. Принципово йшла пішки, добавляла будь-який рух, бо сидіння в офісі робило свою тиху справу. Тіло реагувало біллю то тут, то там.

— Варто переходити на нижчі обцаси, тобі вже не двадцять, дівче. Досить вузьких туфельок, - думала Ліка.

 — Буду йти повз кабінет головної, зайду і розповім про нову покупку - авто.

Хай їі з’їсть жаба. А чого б ні?! Головна за півгодини рознесе всім. Хай завидують. Люди є і будуть такими. Можуть теж, але все тиснуть ті грошенята, наче зібралися жити триста років. 

Жаба мала одну чарівну властивість - коли доїдала до кінця - випльовувала, а людина мала шанс перерости зависть. А як ні - все по колу.

— Якого дідька було робити це управління поза містом?

— Дарма трата часу щодня,- думала собі Ліка. 

Так престижніше - за містом, серед природи скляні коробки. Та, нехай їх болить голова. Не моє.

Ліка щиро бажала собі, аби не йти щодня повз кабінет начальниці, але це єдина дорога до свого кабінету. Головній, Ельжбеті, було вже далеко за сорок, а можливо трохи й за п’ятдесят. Ніхто достеменно не знав. Здогадувалися. На уродинах всі кричали 30, і так з року в рік. Ельжбета мала двох дітей, які давно вже мешкали в Станах ( так поляки називали Америку ). Чоловік головної був затятим поляком, трохи марудною людиною і ніяким чоловіком-штанами. Так принаймі описувала Еля ( так звали головну в офісі офіційно в очі, а поза очі - Бабище), коли він їй заливав сала під шкіру, її штормило тижнями, називала усіх різними іменами, а всі потаємно перешіптувалися - що він її зажене до гробу, а вона - всіх решта потягне із собою.

Всі пильнували її настрій, яким далі вправно керував Яцек ( дистанційно ),  а коли наступав штиль, то аж тоді можна було спокійненько пити каву, зайти спитатися щось по роботі, а декому - рознести плітки по просторах міністерства. 

Такий день був для них продуктивнішим. Всі дивувалися, як вона з таким бридким характером - так довго на високій посаді. Говорили, що дядько її скаженого Яцека, вельми поважна особа серед міністрів, тому так є, як є.

Жіночий колектив на третину розбавлений чоловічим духом ( слабеньким ), то була бомба, в якій містився здурілий годинниковий механізм. Заводився сам і вибухав в місцях, де б ти ніколи не здогадався шукати.

Управління жило своїм окремим життям, наповненим таємницями, плітками, підставами та любовними інтригами. Ага! Хто б міг подумати.