Розділ 9

Еріка : 

Минуло два роки. Наш будинок у горах став справжнім серцем двох кланів. Але сьогодні в цьому серці було незвично тихо... занадто тихо, що завжди було поганою ознакою.

Я стояла на терасі, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за гострі піки скель. Раптом позаду почувся м’який тупіт маленьких лапок і тихе, ще зовсім невпевнене гарчання. Я обернулася і не змогла стримати посмішки.

По дерев’яній підлозі, перечіпаючись через власні лапи, котилося двоє пухнастих клубочків. Один був сріблясто-сірим, з густим хутром і довгим хвостом, як у батька. Інший — рудуватий, з кумедними чорними пензликами, що ледь пробивалися на вушках.

— Лео, Міра, не так швидко! — пролунав низький голос Марка.

Він вийшов із вітальні, тримаючи в руках два крихітні повідці, які малюки явно ігнорували. Марк виглядав неймовірно: у простому домашньому светрі, з розкуйовдженим волоссям, він зовсім не нагадував того «крижаного боса», яким його знав світ бізнесу.

Марк : 

Коли я дивлюся на них, я розумію, що вся моя попередня «влада» була лише тінню справжнього щастя. Мій син, Лео, уже намагається магічно охолоджувати свою воду в мисці, а донька, Міра, виявляє таку спритність, що я вже тричі знімав її з люстри.

Я підійшов до Еріки й обійняв її за плечі, притягуючи до себе.

— Здається, наш «магічний літопис» потребує багато нових сторінок, — прошепотів я їй на вухо. — Вони ростуть швидше, ніж я встигаю будувати для них нові ігрові майданчики.

Еріка прихилилася до мого плеча, спостерігаючи, як діти почали жартівливу боротьбу прямо у нас під ногами.

— Вони взяли найкраще від нас обох, Марку. Твою витримку і мою... ну, ти знаєш.

— Твій «ентузіазм», — засміявся я. — О так, я вже бачу, як вони перевернуть «Nordic Stone» догори дриґом через двадцять років.

Ми стояли разом, дивлячись на наше продовження. Лід і Ліс не просто об’єдналися — вони дали життя чомусь новому, неймовірному. Тепер я точно знав: справжня мова кохання — це не слова, це ці теплі носики, що тицяються в твої коліна, і впевненість у тому, що твій звір ніколи більше не буде самотнім.

— Знаєш, Еріко, — сказав я, спостерігаючи за першою зіркою, що з’явилася на небі. — Тій каві з перцем я завдячую всім, що маю зараз.

Еріка хитро подивилася на мене.

— Тоді завтра зранку я зроблю її тобі знову. Тільки цього разу додам ще трохи кориці — для солодкого майбутнього.

Я притиснув її ближче до серця. Наш контракт став вічністю. Наше полювання стало спільним життям. І цей розділ був лише одним із тисяч, які нам ще належало прожити разом.