Розділ 7

Еріка : 

Минуло кілька тижнів, і пил після зради Вальтера нарешті влігся. Офіс корпорації «Nordic Stone» виглядав так само велично, але тепер я не відчувала, що це — чужа територія. Це був мій ліс, просто зроблений зі скла та бетону.

Я йшла коридором до кабінету Марка. На мені був той самий піджак, але ґудзики я більше не застібала до самого верху. Моя внутрішня рись була спокійною — вона знала, що за цими дверима на неї чекає свій.

Я зайшла без стуку. Марк стояв біля панорамного вікна, дивлячись на місто, яке починало тонути в вечірніх вогнях. Почувши мої кроки, він не обернувся, але я побачила, як розслабилися його плечі.

— Ти знову запізнилася на тридцять секунд, Еріко, — промовив він, і в його голосі я почула знайомі нотки іронії, але тепер у них було значно більше тепла.

— Я просто давала тобі час підготуватися до мого «надмірного ентузіазму», — я підійшла і стала поруч. — Контракт між нашими кланами офіційно перепідписано. Тепер ми партнери не через борг, а з власної волі.

Марк повільно повернувся до мене. Він виглядав інакше. Більше не було тієї непроникної маски «Крижаного Барса». Був просто чоловік, який знайшов свою рівновагу.

— Партнери — це гарне слово, — він простягнув руку і легким жестом торкнувся мого волосся. — Але мені здається, що нам цього вже замало.

Марк : 

Я дивився на Еріку і розумів, що більше не хочу повертатися до того стерильного, холодного життя, яке мав до її появи. Вона принесла в мій світ запах хвої, смак небезпеки й те, чого не купиш за всі акції світу — щирість.

— Еріко, — я зробив крок ближче, і простір навколо нас знову наповнився тією дикою електрикою, яка виникла між нами ще під час першої зустрічі. — Мій барс більше не хоче бачити тебе лише своєю помічницею. Ти — частина моєї зграї. Моя пара.

Я бачила, як її бурштинові очі спалахнули. Вона не відвела погляду, навпаки — зухвало посміхнулася, демонструючи свої ікла.

— Я думала, ти ніколи цього не скажеш, — прошепотіла вона. — Але пам’ятай, барсе: рисі не сидять у клітках. Навіть у золотих.

— Я і не збирався тебе замикати, — я обійняв її за талію, притягуючи до себе. — Навпаки. Я збираюся бігти поруч із тобою. Поки в нас вистачить сил.

Ми стояли на висоті п’ятдесяти поверхів, над усім світом, який ще вчора здавався таким складним. Але тепер усе було просто. Лід і вогонь нарешті знайшли свою точку дотику.

Це не був кінець нашого договору. Це був початок нашої справжньої історії. І я знав точно: попереду в нас ще багато «кави з перцем», нічних полювань і тепла, яке зможе розтопити будь-яку зиму.