Розділ 1

Марк : 

​Мій робочий день завжди починається о 6:00 ранку. У цей час місто ще занурене в сірий туман, і я можу насолодитися тишею свого кабінету. Я люблю цей простір — тут немає нічого зайвого, тільки сталь, скло і запах озону від кондиціонера.

​Я переглядав графіки прибутків, коли в коридорі почувся звук, який абсолютно не вписувався в атмосферу «Nordic Stone». Це не був стукіт підборів професійної секретарки. Це був швидкий, майже нечутний крок людини, яка звикла пересуватися м’яко, але зараз дуже поспішає.

​Двері розчахнулися без стуку.

​— Доброго ранку! Сподіваюся, я не запізнилася на першу догану? — пролунав голос, сповнений іронії.

​Я повільно підвів погляд. На порозі стояла дівчина в діловому костюмі, який явно тиснув їй у плечах. Її русяве волосся було зібране у високий хвіст, але кілька неслухняних пасом вибивалися, нагадуючи ті самі пензлики на вухах рисі. Еріка. Моя нова «проблема» за договором кланів.

​— Ви запізнилися на тридцять секунд, Еріко, — сказав я, відчуваючи, як холод всередині мене починає пульсувати, реагуючи на її надто живу енергію. — У моєму світі тридцять секунд — це різниця між виграним тендером і банкрутством.

​Вона не злякалася. Навпаки, вона підійшла ближче, і я відчув запах хвої та дикої малини. Моя внутрішня тварина незадоволено смикнула хвостом. Цей запах був надто... справжнім для цього стерильного офісу.

​— Сідайте. Ось ваш список завдань на сьогодні. І, будь ласка, припиніть так голосно дихати. Ви збиваєте мій робочий ритм.

​Еріка : 

​«Голосно дихати»? Серйозно? Та він просто крижана брила у дорогому італійському костюмі!

​Я сіла навпроти нього, намагаючись не випустити кігті прямо в цей ідеально білий шкіряний стілець. Марк дивився на мене так, ніби я була не помічницею, а якоюсь бактерією під мікроскопом. Його очі були неймовірно світлими, майже прозорими, і в них не було ні краплі тепла.

​— Пане директор, — почала я, навмисно виділяючи кожне слово, — я тут, щоб виконувати умови договору між нашими сім'ями. Але я рись, а не робот. Якщо вам потрібен хтось, хто не дихає, купіть собі манекен.

​Він повільно відклав ручку. У кабінеті раптом стало так холодно, що я побачила власну пару з рота. Ого, барс вирішив показати характер?

​— Еріко, ви тут, щоб навчитися витримці, — промовив він низьким, вібруючим голосом. — Ваша зграя занадто імпульсивна. Ви дієте за інстинктами, а я дію за логікою. Поки ви в цьому кабінеті — ви підпорядковуєтеся моїй логіці.

​Я нахилилася вперед, спершись ліктями на його стіл.

— Логіка — це нудно, Марку. Іноді, щоб зловити здобич, треба просто стрибнути, а не рахувати траєкторію польоту.

​Його зіниці на мить розширилися, стаючи майже круглими, як у хижака перед кидком. Ми завмерли, дивлячись один одному в очі. Це було схоже на початок полювання, де незрозуміло, хто мисливець, а хто — жертва.

​— Стрибати будете у вихідні в лісі, — нарешті відрізав він, знову повертаючись до монітора. — А зараз — зробіть мені каву. Чорну. Без цукру. І таку ж холодну, як ваш ентузіазм щодо цієї роботи.

​Я встала, ледь стримуючи ричання.

— Буде зроблено, шефе. Тільки не дивуйтеся, якщо кава буде з гірчинкою... це від мого «надмірного» ентузіазму.

​Я вийшла з кабінету, відчуваючи спиною його крижаний погляд. О так, це буде довгий рік. Але я обіцяю собі одну річ: до того, як цей договір закінчиться, я змушу цей сніговий замок розтанути.