Розділ 3

— Марку, — раптом покликала Оля.

 — М?

— Завтра доведеться лізти на дах. Листи казали, що Ганна любила, коли на горищі не капає.

— Домовилися, — він поцілував її в маківку. — Тільки спочатку доїмо той кривий штрудель.

Нічна прохолода почала проймати тіло, і розмова під зорями залишила по собі солодку втому. Оля відчувала на шкірі пил кількох днів прибирання та легкий запах яблучного диму.

— Я не можу більше, — зітхнула вона, заходячи в хату. — Віддала б свій найкращий блокнот за гарячу ванну. Але в нас є лише криниця і та величезна цинкова балія в коморі.

Марк не став жартувати про відсутність бойлера. Він мовчки підкинув дров у піч і поставив на плиту два величезні чавунні казани для води.

— Ми це організуємо, — коротко кинув він. — Я принесу воду.

Через пів години кухня наповнилася густою парою. Марк перетягнув стару ширму, обтягнуту вицвілим льоном, відгороджуючи кут біля печі. Оля роздяглася, відчуваючи, як по тілу пробігають сироти від нічного повітря, і обережно ступила в теплу воду балії.

— Марчику… мені незручно самій... — покликала вона тихим голосом. — Можеш полити мені на плечі? Тільки обережно.

Він зайшов за ширму. У тьмяному світлі свічки його постать здавалася величезною. Він узяв старий кухлик, зачерпнув гарячої води і почав повільно лити на спину Олі. Вода стікала по її хребту, і вона мимоволі вигнулася, видавши тихий стогін полегшення.

— Так добре... — прошепотіла.

Ще і ще полив дружину водичкою, з насолодою спостерігаючи, як вона хлюпається в старій балії, мов дитина. Марк зупинився. Його рука з кухликом завмерла, а погляд затримався на пасмах її вологого волосся, що прилипло до шиї. Краплинки виблискували на оксамитовій шкірі. Він поставив черпак на лавку і просто поклав долоні їй на плечі. Його руки були гарячими від печі, а її шкіра — вологою й шовковистою.

— Я так сумував за цим, — прохрипів він, нахиляючись до її вуха. — За твоїм запахом. Не готельним парфумом, а саме за тобою.

Не задумуючись, швидко зняв із себе весь одяг і обережно заліз у воду. Оля здивовано озирнулася. Її грайлива усмішка все сказала без слів. Він почав повільно розтирати її плечі, змиваючи залишки втоми та образ.  Оля обернулася до нього. Її очі блищали від пари та емоцій. Почала хлюпати на нього воду. Було дуже тісно, незручно, але такого романтичного купання вони ще не знали.

Жінка простягнула руку і торкнулася його щоки, проводячи пальцями по кількаденній щетині.

— Ми так багато часу витратили на дурниці, — сказала вона, притягуючи його до себе.

Їхній перший поцілунок після розлуки був спочатку обережним, наче боялися знову все зламати, але швидко став палким. Губи обох почали осипати кохану половинку гарячими дотиками. Руки жадібно блукали по мокрій шкірі.

— Марчику… — задихаючись, прошепотіла вона. — Як мені добре з тобою…

— Кохана… — хрипко відповів він. — Я не можу без тебе. Будь знову моя. Назавжди. Так? — на мить заглянув у затуманені очі жінки. Взяв її розпашілі щоки своїми долонями.

Вони не потребували зайвих слів. Ольга мовчки кивнула і міцніше обвила чоловіка за шию. Від гарячих дотиків і поцілунків паморочилося в голові. Почуття накрили обох, мов потужна хвиля — крихітний тропічний острів.

Невдовзі молоді люди пішли до сусідньої кімнати, де на старому дерев’яному ліжку лежала чиста постіль, що пахла висушеною на сонці травою. Коли вони впали на ковдри, старі пружини ліжка видали довгий скрип, але цей звук лише розсмішив їх на мить, розряджаючи напругу останніх місяців. Світло від печі в сусідній кімнаті кидало довгі золотисті відблиски на стіни. У цьому напівпорожньому будинку, без жодних благ цивілізації, вони нарешті відчули себе по-справжньому «підключеними» одне до одного. Кожен дотик був вибаченням, кожне зітхання — новою обіцянкою.

За вікном вітер гойдав гілки яблунь, і якесь запізніле яблуко знову гупнуло об землю.  Але в хаті було тепло. Тепер це було тепло не лише від печі, а від двох сердець, які нарешті знайшли спільний ритм.

Минув рік…

Оля сиділа на просторій кухні їхньої нової квартири, де пахло свіжомеленою кавою та дорогим деревом. На екрані ноутбука світилася сторінка популярної інтернет-книгарні. Вона оновила вкладку, і серце звично підстрибнуло: її роман «Сад забутих листів» тримався в топпродажів уже другий місяць, а розділ відгуків був забитий коментарями про те, як люди після прочитання знову починали розмовляти зі своїми коханими.

Поруч клацнула кришка ноутбука — Марк закінчив свій ранковий мітинг. Він підійшов ззаду, обійняв її за плечі й поцілував у маківку.

— Бачила оновлення? — запитав він, усміхаючись. — Твій видавець каже, що аудіоверсію книжки прослухали вже понад п’ятдесят тисяч разів. Ти офіційно — голос усіх, хто шукає тиші.

— Це наш спільний успіх, Марчику, — Оля розвернулася в його обіймах. — Якби ти тоді не приїхав до того хутора, книга закінчилася б на першому розділі під назвою «Як не замерзнути у власному домі».

Марк засміявся і дістав із кишені ключі. Не від квартири й не від машини — важкі, трохи іржаві ключі на старому кільці.

— Досить цифр на сьогодні. П’ятниця. Машина заправлена, павербанки заряджені, хоча я сподіваюся, що вони нам не знадобляться.

Через дві години місто залишилося позаду, розчинившись у дзеркалах заднього виду. Коли вони в’їхали в Затишне, сонце вже хилилося до обрію, підпалюючи верхівки сосен. Хата зустріла їх рівними стінами — за літо Марк таки найняв бригаду, яка перекрила дах і зміцнила фундамент, але вони суворо заборонили чіпати старий сад і ту саму пічку в кухні.

Вони вийшли з машини, і Оля одразу відчула цей запах — терпкий, солодкий, неповторний аромат дозрілих яблук, що вкрили траву суцільним килимом.

— Дивись, — Марк вказав на полицю під навісом, де поруч із новими інструментами стояла та сама бляшана коробка з-під чаю. — Наші «співавтори» на місці.