Розділ 2

Минуло три дні. Хата вже не здавалася такою ворожою: Марк залатав щілини у вікнах, полагодив дещо, а Оля відмила підлогу так, що дерево почало пахнути лісом, а не пилом. Коли вона вирішила прибрати й під старим комодом, що стояв у кутку, раптом її віник зачепився за щось.

— Допоможи-но, — покликала вона.

  Разом вони відсунули важкий комод. Під гнилою дошкою підлоги виявилася схованка. Не золото, не гроші — лише стара бляшана коробка з-під чаю, вкрита шаром часу. Марк обережно відкрив її. Усередині лежала пачка листів, перев’язаних стрічкою, яка колись була блакитною, а тепер стала сірою.  Цікавість перемогла. Сіли читати вголос.

 «14 жовтня 1954 року. Люба моя Ганно, між нами зараз триста кілометрів і довга осінь. Кожен день я дивлюся на небо і думаю, чи бачиш ти ті самі хмари. Мені кажуть, що ми занадто різні, що наше розлучення було неминучим... але я впевнений — ти досі пам’ятаєш смак яблук із нашого саду. Я збудую цей дім для нас, навіть якщо ти ніколи не прийдеш».

Далі й далі занурювалися у зворушливі послання, що долинали з давніх літ, мов з іншого світу. Вони зачіпали найглибші струни серця.

Вечір видався напрочуд теплим. Вони винесли на поріг старі крісла, загорнулися у ковдри та поклали між собою ту саму залізну коробку. Останній лист був найкоротшим. Оля читала його вголос, підсвічуючи папір ліхтариком, поки над садом розсипалися зорі, такі яскраві, яких ніколи не побачиш у місті через смог.

«...Знаєш, Ганно, я зрозумів: ми витратили роки на тишу, бо кожен чекав, що інший заговорить першим. Я боявся, що ти мене не почуєш, а ти боялася, що я вже не люблю. Ми вигадали собі ворогів там, де були лише наші власні тіні».

  Оля склала лист. Тиша, що запала після її слів, була густою, як нічний туман над садом.

— «Вигадали ворогів», — тихо повторив Марк. Він крутив у пальцях соковите яблуко, не наважуючись відкусити.  — Знаєш, коли я побачив тоді у вестибюлі готелю, як той хлопець... Віктор, здається? Як він тебе обіймав... у мене в голові наче сервер упав. Усе просто вимкнулося. Залишилася тільки злість.

  Оля гірко всміхнулася, не відводячи погляду від обрію.

— Він плакав, Марку. Ти бачив обійми, а я відчувала, як у людини руйнується світ, бо його дитина в реанімації. Я була для нього просто колегою з рецепції, яка вислухала. А ти... ти розвернувся і пішов, навіть не запитавши. Ти видалив мене зі свого життя так само легко, як видаляєш невдалий код.

— Не легко, Оль. Зовсім не легко, — він нарешті повернувся до неї. Світло ліхтарика відбивалося в його очах.  — Я просто не знав, як вписати тебе у свій графік, де все має бути логічним. Твої емоції, твоє бажання покинути роботу і писати... я сприймав це як помилку в системі, яку треба виправити, а не як мрію, яку треба підтримати. Я думав: якщо дам тобі комфорт і гроші, ти будеш «в порядку».

— Мені не треба було «в порядку», — голос Ольги здригнувся. — Мені треба було, щоб ти проводив зі мною хоч трохи часу, а не тільки за комп’ютером. Хоча б раз запитав: «Про що твоя книга?». Щоб ти повірив у мене більше, ніж у свій черговий квартальний звіт. Я купила цю хату не тому, що вона мені подобається. А тому, що тут ніхто не каже мені, що мої мрії — це нерентабельно.

Марк повільно простягнув руку і накрив її долоню своєю. Оля не відсмикнула її, хоча пальці ледь помітно тремтіли.

— Ганна з листа повернулася, бо він збудував дім, — сказав Марк. Його голос став глухим і щирим.  — Я не вмію будувати будинки, як той чоловік. Я ледь навчився топити цю піч, не отруївши нас димом. Але ці дні тут... без дзвінків, без чатів... я вперше за довгий час побачив тебе справжню. Не ділову адміністраторку готелю, не «дружину програміста», а просто милу дівчину, яка любить запах антонівки і вміє бачити таємниці у старих коробках.

Він зробив паузу, підбираючи слова, які не були прописані в жодному скрипті.

— Мабуть… Я приїхав сюди, бо злякався, що ти допишеш свою книгу і в ній не буде жодного розділу про мене. Навіть сумного.

Оля відчула, як на очі накочуються сльози. Вона витерла їх вільним краєм ковдри. Образа ще колола десь глибоко, але стіна, яку вони будували два місяці, почала тріскатися.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — мій головний герой теж був страшенним занудою, який вірив лише цифрам.

— І що з ним сталося? — Марк ледь помітно всміхнувся, підсуваючись ближче так, що їхні плечі торкнулися.

— Він поїхав за дружиною в село, де не «ловить» зв’язок. І навчився розрізняти сорти яблук на запах. Це був його перший крок до виправлення «багу» в серці.

Марк обережно притягнув її до себе. Під зоряним небом Затишного, серед аромату старого саду, вони сиділи в тиші.  Це вже не була тиша відчуження. Це була тиша, у якій нарешті почали народжуватися перші рядки нової історії.