Розділ 1

Останній день Олі в готелі «Ґранд-Палас» нагадував уповільнену катастрофу. Як адміністраторка рецепції, вона була одночасно і громовідводом, і психологинею, і боксерською грушею.

— Дівчино, у мене в номері рушники ненові! Якісь геть не пухнасті! — кричав у обличчя постоялець із 402-го.

— Ольго, чому VIP-гість чекає на реєстрацію цілих три хвилини?! — сичав над вухом менеджер пан Борис, чиє обличчя кольором нагадувало перестиглий томат.

Оля дивилася на них і бачила лише цифри: 12 годин на ногах, 45 скарг за зміну і 0 хвилин на власне життя. Коли пан Борис вкотре грюкнув кулаком по стійці, вона просто зняла свій бейдж, поклала його поруч із його кулаком і тихо сказала:

— Шукайте пухнасті рушники самі. Я їду в село.

— У яке ще село?! У нас завтра конференція стоматологів! — лементував Борис, але Оля вже штовхала скляні двері, виходячи у вогку прохолоду вечора.

Заощаджень, накопичених за три роки вислуховування скарг у «Ґранд-Паласі», вистачило рівно на це: 60 квадратних метрів побіленої цегли, потріскані стіни, що нагадували карту невідомого світу, повна відсутність газу і відрізане електропостачання, яке обіцяли відновити за кілька днів.

Проте за хатою розкинувся старий сад. Був жовтень, і важкі червонобокі яблука сорту «Сніговий кальвіль» гупали об землю з глухим звуком, що нагадував серцебиття.

— Ну, ось і все, — прошепотіла вона, вдихаючи аромат опалого листя та кислуватих яблук. — Жодних готелів. Тільки я, сад і тиша.

Оля впевнено штовхнула хвіртку, яка відповіла їй болісним скрипом. В одній руці вона тримала ключі, що важили як невеликі гантелі, в іншій — важку валізу. А в душі — тверде рішення: ніяких дедлайнів, ніяких «терміново в номер» і, головне, ніякого Марка.

Марк дізнався про все через два дні після оформлення купівлі. Він сидів у своєму ергономічному кріслі, намагаючись зосередитися на коді, коли в Telegram прийшло повідомлення від Світлани — їхньої спільної подруги, яка не вміла тримати язика за зубами.

 «Марку, ти знав, що Оля купила якусь напіврозвалену хату в Затишному? Вона зібрала речі і сказала, що видаляє соцмережі. Друже, там же навіть вовків немає, бо вони бояться тієї глушини!»

Відчув, як у грудях щось неприємно стислося. Вони не розмовляли два місяці після тієї безглуздої сварки.  Він думав, що вона просто «остигає» у мами. Але село? Без зв’язку? Самотужки?! Згадав, як Оля давно мріяла про спокійне і романтичне «місце, де слова приходять самі». Тоді він лише віджартувався, що купить їй кращі навушники з шумопоглинанням.

— Ідіот, — пробурчав він собі під ніс.

Він не поїхав туди, щоб повернути її силоміць. Він поїхав, бо знав: Оля може бути неймовірно впертою, але вона ніколи в житті не тримала в руках нічого важчого за фен. Сама думка про те, що вона намагатиметься розпалити піч або колоти дрова, викликала в нього і паніку, і дивне, майже забуте бажання бути для неї корисним не лише як «гаманець із паролем від Netflix».

Коли Марк нарешті загальмував біля перекошеного паркану, він побачив Олю. Вона намагалася затягнути в подвір’я величезну валізу, а поруч стояла велика коробка з написом «Книги та надія».

— Ти з глузду з’їхала, — пролунав за спиною голос, який вона впізнала б навіть у натовпі на фестивалі.

Оля розвернулася. Марк стояв біля свого новенького позашляховика, тримаючи в руках ноутбук, ніби це був щит. Його ідеально чисті білі кросівки вже почали знайомство з українським чорноземом села Затишне, де із затишку були лише сосни та відсутність 4G.

Оля здригнулася, випустила ручку валізи й обернулася.

— Світлана? — примружилася вона. — Обіцяю, я викреслю її з присвяти у своїй майбутній книжці. Що ти тут робиш, Марку?! Приїхав перевірити, чи не впала в ціні нерухомість? Я ж сказала: розлучення після того, як я допишу перші три розділи!

— Приїхав перевірити, чи ти не вирішила стати відлюдницею без павербанка. І переконатися, що тебе не з’їдять місцеві вовки або пліснява. Я бачив фото цієї хати на сайті. Вона старша за мову програмування Fortran.

— Саме те, що мені зараз треба, — кинула вона, але в голосі вже не було тієї крижаної впевненості.

Вона виглядала втомленою. Сліди від роботи в готелі — ця «професійна усмішка», що застигла маскою — нарешті почали зникати, залишаючи лише сумні очі.

Марк зітхнув, підійшов і просто забрав у неї важку валізу.

— Оль, тут дах тримається на чесному слові й павутині. Ти тут не виживеш!

— Ще й як, от побачиш! Я писатиму роман про вільну жінку!

— А жити за що будеш?

— Даватиму уроки англійської, — сердито відповіла вона. — Та й взагалі, яка тобі різниця? Іди працюй у свій оупенспейс!

Чоловік важко зітхнув.

— Зустрічей сьогодні немає. Сервер «лежить». А в тебе, я бачу, дах теж... у переносному і прямому сенсі. Давай ключі.

Після недовгого огляду хати й усього, що біля неї, Ольга взялася за прибирання. Трохи позамітала, познімала павутиння і повитирала товстий шар пилу. Вечір наближався швидко. Увімкнула привезений із собою невеликий ліхтарик.