Розділ 6

Минув рівно тиждень у робочій рутині. Паралельно з підготовкою до великої битви в одному світі та нескінченними суперечками, куди діти зароблені гроші — купити яхту чи підприємство в іншому.

Стів із Максом майже не спілкувалися. Лише кілька коротких фраз за ці дні.

***

Намагаючись зайняти себе чимось, окрім ігор, Стів вирішив прогулятися. Його увагу привернула затишна кав’ярня неподалік від дому. Ось він уже сидить за столиком надворі, охоплений дивним настроєм. Проблеми Макса, над якими він не переставав думати, каскадом напливали одна на одну, змушуючи його блукати в лабіринті складних внутрішніх роздумів про те, що правильно, а що ні, і чи має все це хоч якийсь сенс.

Допиваючи каву, він час від часу зиркав на хмарне небо, де ось-ось мало проступити сонце. Проте все навколо — навіть те, що він сидів у цій кав’ярні вперше, — здавалося якимось «не таким».

Нізвідки з’явилася Емма і без запрошення сіла навпроти. 

— Про що думаєш?

— Що?

— Навіть не помітив, як я сіла поряд, — дівчина зацікавлено усміхнулася. — То що в тебе в голові?

— Що ти тут робиш? Привіт.

— Я взагалі-то хотіла зайти до вас у гості й подякувати твоєму хлопцю…

— Максу? — уточнив Стів, насупившись.

— Так, точно! Він мене просто врятував, коли позичив гроші на машину.

Стів завмер.

— Звідки в нього гроші? Він навіть за їжу, яку я купую, не платить.

— Я не знаю, але перекажи, що я дуже вдячна. На наступні вихідні, якщо плани не зміняться, я заскочу до вас: приготую щось смачне або просто принесу напівфабрикатів і трохи гарного алкоголю.

В цей момент хмари розійшлися, і яскраве сонце вдарило прямо в очі. На мить здалося, що Емма — ангел. Разом із цим спалахом світла у голові ніби щось клацнуло: важкі, смутні роздуми вмить розвіялися, поступившись місцем свіжим ідеям. 

— Перекажу, обов’язково. Знаєш, я згадав… Мені треба йти. Ти з’явилася, і сонце… Еврика!

— Як ти гарно все сказав, нема чого додати, — іронічно посміхнулася дівчина. — Може, тоді, якщо я так добре на тебе вплинула, почухаєш мені трохи спину?

— А чому би ні? — неочікувано погодився Стів.

Він підійшов і почав чухати, як у старі добрі часи, незважаючи на перехожих. 

— Та ну, хоча б під куртку руку запхай, так взагалі не прикольно.

— Отак?

— Лівіше… Стоп, отут… м-м-м… — дівчина відчутно розслабилася.

***

Стів забіг до квартири, шукаючи Макса, проте хлопця ніде не було. Помітивши увімкнений блок, він вирішив підключитися. Через кілька хвилин боротьби з інтерфейсом Стів нарешті знайшов спосіб доєднатися до Іріса.

***

Лайтнінг опинився в місті. Воно виглядало наче з обкладинки журналу — ідеальне, проте повністю тихе й безлюдне.

— Єво!

Поряд з’явилася його віртуальна подруга-ШІ.

— Привіт. Давно не бачились. Можеш пояснити, що, блін, відбувається? Де я?

— Рада бачити, Стів. Ти у відновленій симуляції одного з покинутих світів, про які він згадував раніше.

Єва підійшла і простягнула йому штурмову гвинтівку.

— Для чого це? Я шукаю Іріса, можеш сказати, де він?

— Він он там, на даху, — Єва вказала пальцем на одну з багатоповерхівок за квартал. — Проте під час відтворення у цьому світі проявилися деякі артефакти. Їх десятки, і вони наближаються до нас.

— Я зрозумів. Єво, мила, дай уже ту гвинтівку. Дякую.

З усіх сторін, дорогами та дахами будинків, до новоприбулих гостей наближалися різні монстри, лише віддалено схожі на людей.

Лайтнінг і Єва з боями проривалися безлюдною вулицею, де, крім монстрів, не було ні душі. Злагоджено прикриваючи одне одного, вони клали ворогів черга за чергою, щомиті балансуючи на межі того, щоб бути оточеними й розірваними на шматки. Патрони закінчувалися. Довкола, наче викривлення самої реальності, утворювалися дивні аномалії.

— Ми зможемо зрізати тут! — зосереджено кинула Єва, перезаряджаючи свою гвинтівку.

— Що? Заходити в цей глюк?! — вигукнув Лайтнінг, відстрілюючись на всі боки.

— Статистично… — почала Єва, але не закінчила. Вона схопила Лайтнінга за руку і стрімко затягнула його за собою в портал.

***

Іріс стояв на тому самому місці, де колись востаннє був разом із друзями. Навпроти височіли ті самі двері. Він обережно натиснув на ручку і відчинив їх. Усе ще була присутня частина якоїсь аномалії, проте шляху далі вже давно не існувало.

Лайтнінг перестрибнув з даху на дах, опинившись за десяток метрів позаду Іріса.

— Макс? Привіт. Я тут повз проходив, дай, думаю, привітаюсь.

— Привіт, Стів, — відповів Іріс, навіть не обернувшись.

— Я щойно бачив Емму. Вона казала, що вдячна тобі. Говорила, що прийде наступної неділі в гості.

— Ага.

— Слухай… ми все ще друзі? Ми ж друзі?

На дах почали вилазити монстри — з усіх боків, нескінченною хвилею. Іріс нарешті обернувся.

— Я вже близько, — спокійно сказав він і за мить зник.

***

Єва поспіхом вибігла на дах із ПКМ. Вона миттєво підбігла до краю, розклала сошки кулемета і відкрила безперервний вогонь по монстрах, що оточували нерухомого Лайтнінга.Вороги падали, розліталися на шматки від прицільних пострілів та випадкових влучань.

Коли останній монстр упав, Єва тримала на мушці Лайтнінга, що стояв посеред тіл, які почали розсіюватись у темному димі. Він повільно обернувся і глянув на неї. Дівчина побачила крізь оптичний приціл ледь помітну усмішку.