Розділ 4

На заході сонця двоє хлопців і дівчина стояли на даху житлової багатоповерхівки. Усі були одягнені в модне мілітарне спорядження. Один із них, у чорному кашкеті, завмер на самому краю зі снайперською гвинтівкою. Білява дівчина чекала біля відчинених дверей, що вели до сходів униз. Третій хлопець перебував між ними — він повільно переміщався крок за кроком, пильно вглядаючись у небо.

— Оксид, приготуйся стріляти, — сказав той, що посередині, хлопцеві з гвинтівкою.

Дівчина глянула на них і швидко зачинила двері, гучно грюкнувши стулкою.

— Пам'ятаєш точки і час? — перепитав він.

— Так, Іріс, за це не переймайся, — відповів стрілець, прицілюючись у будинки на горизонті.

— Чорт… — схвильовано зітхнув Іріс. — А от і поїзд.

Довгий вантажний потяг проїжджав окраїною міста.

Іріс повільно змістився, ставши так, щоб створити ілюзію перспективи: тепер поїзд ніби рухався по колії прямо до вікна на десятому поверсі сусіднього будинку.

— Час! — крикнув Іріс до Оксида, щойно потяг «торкнувся» вікна.

Стрілець випустив кілька вивірених куль одна за одною, з однаковим інтервалом. Перша поцілила в дорожній знак на перехресті. Друга — в кутик блимаючої літери на зеленій неоновій вивісці закладу. Третя — в порожню пивну пляшку на дереві в парку. Четверта — в передню праву фару старої машини, яка стояла напівприкрита брезентом посеред зарослого подвір'я. Перед п'ятим пострілом він спрямував гвинтівку вгору, звірившись із сонцем. Коли усі троє затамували подих, Оксид випустив кулю просто в хмари.

Опинившись високо над містом, серед хмар і сонячних променів, куля застигла.

Оксид відірвався від прицілу, перевів погляд на Іріса, а тоді на дівчину: — Марі!

Вона повільно доторкнулась до ручки і провернула її, відчинивши двері. За ними не було нічого. Зовсім нічого.

Іріс схвильовано посміхнувся, переглянувшись із Оксидом та Марі: — Ми вже близько. Скоро ми знайдемо його.

Вдивляючись у суцільну темряву попереду, він один із розбігу кинувся в проріз.

Усе миттєво зникло. Перед очима пробігали рядки коду, почалися якісь глюки. Простір заповнив нестерпний шум і дзвін. А потім із глибини темряви з'явилося щось, що стрімко наближалося і, зрештою, повністю засліпило його.

***

Макс, худорлявий хлопець років двадцяти п'яти, злякано прокинувся суботнього ранку на автобусній зупинці, накритий курткою. Він поправив окуляри і швидко пішов вулицею, часто дістаючи й перевіряючи повідомлення у своєму телефоні.

На великому цифровому дисплеї торгового центру крутилася реклама конференції J5, де презентували нову модель блоку віртуальної реальності. Генеральний директор «Магнус-Вольт» ходив по сцені, розповідаючи глядачам про переваги нового пристрою: — …ви думали чотири — це багато? Тепер близько десяти тисяч гравців можуть перебувати одночасно в одному секторі. Це нова ера в історії віртуальної реальності!

Проходячи повз торговий центр, Макс зателефонував комусь: 

— Слухай… просто скажи мені адресу. Ні! Не потрібно мені цього, зі мною все гаразд. Ти не розумієш!

Хмарного вітряного дня хлопець зупинився, слухаючи голос у телефоні, що із суворого змінився на більш лагідний.

***

Пересвідчившись у номері квартири, Макс поправив на плечі рюкзак, підсунув окуляри й постукав у двері. 

За хвилину замок клацнув, і на порозі з'явився чоловік років тридцяти. Він був у домашньому одязі й тримав у руці кухонний рушник.

— Привіт, — з ходу кинув Макс.

— Е-е-а… Привіт, — спантеличено відповів господар.

— Він у вас?

— Хто «він»? Ви взагалі до кого?

— Вибачте, — Макс видихнув, намагаючись заспокоїтися. — Мене звати Макс.

— Стів. І що вам потрібно?

— Мені потрібен мій J3.

Стів насупився, миттєво ставши серйозним: 

— Макс, я купив цей блок офіційно, — трохи прибрехав Стів для посилення своїх аргументів. — Повністю його оплатив, тож повертати нічого не збираюся. 

— Та я не… Мені не потрібно, щоб ви його віддавали! — роздратовано перебив Макс, замахавши руками. — Мені просто потрібно, щоб ви ненадовго пустили мене до нього. Мені тільки зайти в систему на пару хвилин.

Стів окинув його підозрілим поглядом від скуйовдженого волосся до брудних кросівок, а тоді скептично усміхнувся: 

— А, ну тоді добре, проходь. Може, чаю чи кави зробити, щоб ти не знудився, поки я чекатиму на поліцію? Бо це схоже або на якийсь тупий розіграш, або на пограбування, яке спочатку крутитимуть у кримінальних хроніках, а потім тиждень форситимуть на пабліках з мемами. 

— Гаразд, гаразд, вибач, Стів! — Макс закрив обличчя долонями, важко зітхнувши. — Я розумію, як це звучить. Приперся якийсь чувак з вулиці, несе повну дичину… Але мені справді треба витягти звідти дуже важливі дані. Це питання життя і смерті, без жартів. Я знаю, що вимагаю забагато від незнайомця, якого бачу вперше в житті. — Я полюю на цифрового привида, — прошепотів хлопець, і його очі під окулярами на мить зблиснули.

Стів витримав паузу, розглядаючи цього дивака, і скептично підняв брову:

— Ого. І... це мало мене переконати?

— А що, не переконало? Слухай, я не маю наміру щось красти чи ламати, якщо ти про це переживаєш. Пів години — і ти більше мене не побачиш. 

Чоловік мовчки дивився на хлопця. Його пошарпаний вигляд, брудне взуття та відчай в очах не дуже скидалися на поведінку грабіжника. Стів мимоволі глянув на свої охайні домашні капці, а потім знову на Макса.

— Випадок — штука геть ненадійна, щоб на нього покладатися, — промовив він, знову помітивши втомлені, заплямовані кросівки хлопця. — Сподівався, сьогодні буде звичайна затишна субота. Така ж, як і минула. Гаразд, то що — може, дійсно чаю чи кави зробити? В мене тут нечасто гості бувають.

— Ну, взагалі, я би щось поїв, — Макс вчергове поправив окуляри, — якщо вже бути геть наглим і скористатися твоєю добротою та розумінням на максимум. Бо поки я сюди добрався, в мене майже не лишилося грошей… А, ні, зовсім не лишилося. Так.