Розділ 1

Літній вечір п'ятниці 47-го.

Відданий працівник відділу з утилізації особистого часу в обмін на помірні грошові суми, Стів саме закінчив свій черговий робочий тиждень на посаді: креативність — 9%, ініціативність — 22%, виконання прямих службових обов'язків — 68% від потенціалу. Темна зачіска, окуляри для зору, куртка, сорочка, джинси. 

Сидячи на сходах перед офісом, він смачно їв підігрітий фастфуд, загорнутий у дуже локально брендований папір. Як завжди, дивився на великий екран на будівлі навпроти, що показував рекламу. 20 хвилин до автобуса — найбезтурботніша мить просто зараз. Хоч можна було взяти таксі — бюджет, який уже поскромнішав на сьогодні, все ще дозволяв, — проте, якби логічно не виглядало, підсвідомість ніколи не дасть відібрати в неї це маленьке місце гедонізму. 

Згори на екрані вже зібралося чимало голубів. Реклама змінилася: темрява, в якій спалахнув вибух, породила Всесвіт, що почав невпинно розширюватися. Він розгортався, мов цифровий космос із мільйонами крихітних деталей, щоб на мить сформувати надпис "Journey". Цей різкий спалах налякав птахів — частина з них злетіла, проте не всі.

Логотип почав розпадатися, і перспектива занурювалася всередину поміж букв, немов пролітаючи між ними у гіперстрибку серед міріад дрібних вогників. У цій подорожі глядач опинявся у безлічі різних світів і ситуацій, що плавно переходили одна в одну: масштабні космічні битви, street racing, удар коваля по розжареному мечу, вкрай віртуальний кінотеатр зі старим фільмом, де глядачі всередині стрічки спостерігали збоку відому сцену. Знову показався логотип «Journey» і змінився на іншу рекламу.

Майже доївши, чоловік раптом відчув складнопояснюваний приплив натхнення — легкий і чистий, ніби перший ковток свіжого повітря. З цим приємним відчуттям, що вже починало повільно згасати, він зрозумів: час нарешті рушати додому.  

***

Кілька годин потому Стів піднімався ліфтом на 14-й поверх. Гортав соцмережі на смартфоні. Звичні алгоритми сьогодні були скупі і чомусь не давали ні за що зачепитися. Стіву було років десь 35. Виглядав він… та як зазвичай: непримітний, трохи симпатичний, трохи приємний. Чудово екзистенційно виснажений після робочого дня.

А тоді в його очах засяяла затишна ідея: зараз він візьме свої великі навушники, що уже пів тижня лежали без діла, і буде слухати кілька разів поспіль пісню, яку почув сьогодні в обід. Точно. Серед мільярдів треків, які можна будь-коли послухати, пісня, яку він ледь встиг зашазамити, у передчутті відчувалася найбільшим скарбом на сьогодні.

У Стіва вдався віртуозний вечір у його звичній самоті. Adieu Aru — Release і потік різних думок, що мінялися наче слайд-шоу. Робота задовбала, серед спаму напевно є якісь важливі повідомлення. Сьогодні його нарахування, з урахуванням усіх витрат, нарешті дійшли до суми, якої вистачило б на маленьку мрію. Вона вже давно чекала свого часу в кошику... Можна нарешті її оплатити? Думку перервав плейлист.

Його попередній скарб увімкнувся секунду тому.

***

Суботнього ранку Стів їхав на таксі у гарному настрої. Цифрові білборди з яскравою рекламою на будівлях війну виграли. Дерева й кущі тут організовано відступили від міського гамору до більш затишних місць.

Стукіт у двері. Їх квапливо відчинив усміхнений чоловік.

— Вітаю! А ви…

— Від Едді. Стів, — закінчив Стів.

— А, так, так. Я Норман. Проходьте, зараз я вам усе покажу.

Стів зайшов до квартири. Чоловік вів його коридором повз запечатані картонні коробки.

— Не звертайте уваги, я тут трохи… переїжджаю.

— Куди їдете?

— У більш спокійне місце, — зітхнув Норман, глянувши на вулицю, коли вони проходили повз вікна у вітальні.

По всій майже порожній, досить затишній квартирі то там, то тут стояли коробки різного ступеня завантаженості… чи то готовності.

Вони зайшли у кімнату, що віддалено нагадувала кабінет і колись була ним. Там лишився стіл біля вікна і, звичайно ж, кілька коробок у кутку. Норман взяв одну з них, що була трохи окремо, і важко висадив її на стіл.

— Ось.

Стів розгорнув коробку і зазирнув зверху на щось суцільне й чорне.

— Це ви користувались?

— Та ні, у мене нема часу на це. Своїх справ вистачає, як вони кажуть, ірл.

Стів усміхнувся, дивлячись на коробку. 

— Це Макса, мого молодшого брата.

— Йому вона вже не потрібна?

— Усе складно, — господар зітхнув, намагаючись утримати усмішку на обличчі. — Ми трохи посварились. Потім його збила машина. Ми знову посварились... Продаж цієї штуки — один із наслідків сварки. Проте гадаю, усі нарешті зможуть рухатись далі. Так..

Стів похитав головою, приємно усвідомивши, що розряджає незручну ситуацію такими малими зусиллями.

— Слухайте, їх продають десь від 1500 до 2500. Кілька тижнів тому я вмикав, і воно працювало. Я можу віддати вам за 1800, не менше. Тут і так ще повно речей, які мені не потрібні.

— Є ще якісь нюанси?

— Так, точно. Чомусь кожну годину сеансу потрібно перезавантажувати. Це не критично і наче можна полагодити. На ньому стікер приклеєний, тож не забудете.

Стів, розмірковуючи, дивився на коробку. Йому так не хотілося повертатися з порожніми руками цього гарного ранку.

— 1800? Гаразд, домовились, я беру.

Він важко й обережно спускався по сходах, тримаючи свою коробку з покупкою (80х70х40 см, 15 кг). Але очікування перекривало все: Стів уже бачив світло, що долинало крізь дверний отвір, за яким була вулиця і його таксі.

***

Повернувшись додому, він поставив коробку у вітальні біля плазмового телевізора, що висів на стіні, а сам, знесилений, упав на диван, навіть не знявши взуття.

За годину чоловік, уже у своїх зручних домашніх футболці та штанах, завзято підключав чорний ящик із написом Journey 3. Помітив збоку приклеєний стікер із написом «OFF 59» і здер його.