Офіціант-мільйонер

1. Хто б сказав...

– Жили у бабуусі… – затягувала дитячу пісеньку Ліна, несучи гірку складених протирадл у пральню. Вечір сьогодні мав бути насиченим, бенкетну залу замовили для дня народження якогось місцевого бізнесмена, тож більшість гостей і на ніч лишиться. Треба прибратись. 

– … два веселих, ой веселих, – продовжила, згадавши, що у комірчині, де стояли пралки, перегоріло світло і тому смикнула на себе двері душової для персоналу, щоб увімкнути його там. 

– гууусі!!! – вереснула кінець куплету не своїм голосом, випустивши такими правдами-неправдами рівно складену й донесену постіль. 

В душі їхнього готельного комплексу “Сяйво” спокійно мився абсолютно голий, що в принципі, логічно, як для процедури купання, чоловік. Поряд, просто на підлозі лежала купка його бруднющого одягу, а по рельєфному торсу, руках з татуюваннями і виразними м'язами, та звабливих і теж підкачаних формах трохи нижче, стікала брудна вода. 

Він наскільки насолоджувався купеллю, що Ліну не відразу й помітив. 

А коли помітив, вона вже набрала повітря, щоб заверещати на весь готельно-ресторанний комплекс “Сяйво”, але незнайомець благатьно приклав пальця до губ. Своїх, слава богу. Його розкуйовджене волосся давно не бачило перукаря, а мужнє і досить привабливе обличчя – бритви.

Іншою рукою він якось не дуже переконливо спробував прикрити свою чоловічу гідність у мильній піні. Руки критично не вистачало. 

– Будь ласка, не кричи! – глянув їй в очі своїми до біса привабливими темними очиськами. – Я тільки помиюсь, і піду. 

– Ти хто такий? – потроху повернула собі здатність говорити Ліна. 

– Слухай, я власник виноробної компанії, спонсор, мене багато хто в місті знає! Просто я вляпався в лайно… та не буквально, чорт забирай, – прослідкував за підозрілим поглядом Ліни на його ноги, – і мене, знаєш, як в дев'яностих, вивезли в ліс і змусили копати яму. Уявляєш!

– О боже, ти ще й під наркотою? 

– Та ні! Які тільки я повернусь додому, заплачу тут за хімчистку, чи що там. Що-що, а гроші в мене є! – гаряче переконував Ліну. І вона вже починала вірити. Ага, в них щодня тут, за містом, ошиваються мільйонери-власники виноробних компаній, брудні і голі. 

– Лін, що там… – в душову зазирнула, пробігаючи мимо, молода жінка в джинсах та недбало накинутій просто на бюстгальтер, розстебнутій сорочці. 

– Ого… – протерла очі. – Лін, оце – твоє? – тицьнула пальцем в незнайомця в душі, темними терновими очима просканувавши хоч брудне, але гарне кремезне тільце того. 

– Ні звісно! Я зайшла, а він тут миється! Каже, що він ледь не мільйонер, власни…

– Я збрехав! – враз випалив чоловік. Його вираз обличчя взагалі якось дуже змінився, щойно до душової увійшла Марго. – Я – місцевий безхатько, в мене немає дому і, відповідно, душу теж нема. Бо який же душ, без дому! Ну! От я і прийшов… того… помитись… Я щедро заплачу! Тобто відпрацюю, бо чим же мені, волоцюзі платити! – затараторив той, забувши, що треба прикриватись і емоційно жестикулючи вже обома рукам. Ця промова і, особливо, жести, дівчатам явно сподобалась, бо вони обидві забули, що варто б охоронця покликати. Правда, охоронцем у “Сяйві” був 70-річний дядя Юра, і навряд чи він справився з майже двометровим кремезним чолов‘ягою в досить гарній формі. Ще одним чоловіком був двадцятирічний студент-заочник Владик, однак саме зараз він якось вмудрився підхопити вітрянку та був ізольований подалі від очей потенційних клієнтів у віддаленому крилі комплексу. 

Ну а найбільш принциповим і безстрашним “чоловіком” ще була Марго, яка виросла тут, під крилом у батька, що продовжив у “Сяйві” сімейний бізнес і передав його їй, через вік вже не маючи сил справлятись. Але войовничість Маргарити Василівни зараз заснула, приспана цікавою картинкою. 

– Відпрацюєш, кажеш? – спитала, задумливо і абсолютно не соромлячись розлядаючи його. 

– Так! Ну! Я слова на вітер не кидаю! 

– Подивимось! Медичну довідку в тебе просити, звісно, смішно. Бліх і кашлю немає? 

– Ображаєш! Я не геть безхатько. Так, на мінімалках!

– Домиєшся, Ліна принесе тобі свіжий одяг і скаже, що далі робити. В нас тут працівник захворів вітрянкою, треба нарубати дров для мангалів. 

– Без проблем!  – незнайомець, побачивши, що кричати й виганяти його не будуть, явно осмілів. – Дівчатка, а можна я домиюсь? Ну? Недовго. 

– Та мийся, мийся вже! Мільйонер ти наш! – реготнула Марго і нарешті вийшла з душової. А от Ліну їй довелось потягнути за бретельку фартушка, надто вже прикипіла очима до гостя. 

***

Алекс Заліський, молодший спадкоємець і співвласник однієї з найбільших винокурень країни, видихнув з полегшенням, щойно двері душової хряснули за жінками. Тепер він мав змогу нарешті помитись і навіть, якщо вони не жартували, переодягтись у чистий одяг. 

Хто б ще тиждень тому, сказав, що він ночуватиме в лісі, куди його дійсно вивезли люди колишньої розлюченої діви, а потім блукатиме в пошуках людського житла, бо ж йому, страшно брудному, не зупинилось жодне авто на заміській трасі – сміявся б до кольок в животі. І – вишенька-свічечка на торті – що він вломиться в душ забігайлівки, та ще й не першої-ліпшої, а тієї, з якою його юрист веде активну боротьбу вже з добрий рік, та намагається відсудити землю. Надто ласий шматочок для майбутнього СТО та заправки тут. Та й готель можна залишити, – так Заліський думав рік тому, коли це все почав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше