18. Зізнання і тиша

Марго говорила по телефону, і її обличчя витягувалось від подиву, а Алекс так і стояв з пакунками з ресторану, і шум крові в голові заважав йому чути слова. 

– Як зник?.. Як оплачено?... Вся сума оплачена?  Жартуєш?... Діна Юрієвна сказала?.. Я подзвоню… – долітали до нього обривки фраз, і щось в них дало шанс зрозуміти, що мова йде про штраф, і катастрофи ще не сталося. 

– Щось сталося? – спитав здавлено, та на щастя за шелестінням пакунків цього було не чути. 

– Штраф зник. Тобто його оплатили, але я цього не робила. – розгублено розвела руками Марго. 

– То це… добре? – спитав з надією. 

– Скоріше навпаки. Бо є тільки два варіанти, хто б міг його закрити. Мій тато, і тоді мені це нічого доброго не віщує, і – ті, хто бажають загребти “Сяйво”, що, як ти розумієш, теж так собі новина. 

– Ем… розумію… – клятий пакет ніяк не хотів відкриватись і Алекс різко смикнув його, ледь не висипавши вміст просто на новий стіл. – Але… Марго… давай ми поговоримо про це пізніше. Давай відкладемо справи… На кілька годин. На вечір. Не можна весь час працювати. Ти – не вічний двигун… 

– Двигун, кажеш? Ні, я не вічний і не двигун. Я… скоріше пальне, якщо ми говоримо про машину. Чи іскра. Не буде – і до дупи той двигун. 

– Так. Але щоб була іскра, акумулятор заряджати треба. 

– Згодна. Саш… – навмисно не дивилась в очі, чомусь ховала погляд, вдаючи, що розглядає аскетичний інтер'єр вітальні. – Ти ж не робітник заводу, так? 

Алекс різко видихнув, наче хтось вибив повітря з грудей, і не дає вдихнути. 

– Я… не… – почав, намагаючись вдихнути. 

– Я про те, що ти маєш якусь керівну посаду, але не хочеш говорити, так? – продовжила Марго і дар дихати до Алекса почав повертатись. 

– Чому ти так думаєш? 

– Твої організаційні здібності. Впевненість, рішучість. Ти точно не той простак, яким хочеш здаватись. 

– Марго, я не те що хочу… Так склались обставини, насправді. – зізнався щиро. 

– Не дуже розумію тебе зараз, але гаразд. Давай вже свої замовлення, бо я помру з голоду! – схоже, Марго відчула його стан і вирішила зупинитись з запитаннями. І Алекс був шалено вдячний за це. Швидко дістав пакунки з м'ясом та овочами, криваво-червоне вино (не бренду Заліських про всяк випадок) та посуд. 

– Боже, як смачно! – вечеряти з Марго було приємно і… органічно, чи що. Алекс не міг дібрати правильного слова. Все, щоб не робив поряд з нею – давалось легко і природно. Все, крім брехні, яка обплутувала, як павутина, заважала розправити крила і вдихнути, насолодитись вином і моментом, не думати про завтра. І тому він вирішив, що відкладати часу немає, треба розставити крапки над і раз і назавжди. Сьогодні. Тут і зараз, бо Марго заслуговує на чесність. Бо Марго не пробачить обман, коли дізнається… 

А у вітальні ближче до вечора ставало прохолодніше. Помітивши, як Марго зіщулюється під тонкою накидкою, як взяла зі стільця, згадав, що хотів же розпалити камін!

– Ти замерзла? Я зараз запалю камін! – кинувся до ледь помітної ніші в стіні біля каміну. Там було вмонтовано щось схоже не висувний ящик з вугіллям та дровами. Дуже зручно, але якщо людина розпалює камін вперше в житті – навіть зручність не врятує. Тому й возився надто довго, доки Марго спостерігала за ним, взявши свій майже повний келих. 

– Вибач, я останнім часом так закрутилась, щой не подякувала тобі. Ти так вчасно з'явився у мене і… у “Сяйва”... І скільки вже зробив! А я… просто весь час думаю про те, що можу втратити родинну справу. Не справитись з нечесними конкурентами і ворогами… Тато справлявся, і дід справлявся, і прадід. А я… візьму і втрачу все… 

– Марго, поглянь на мене! – Алекс опинився поряд миттєво, став, закриваючи її від всього, зробив крок назустріч. Вона трохи відступила, спиною впершись в стільницю.

– Слухай мене. Просто слухай: все буде добре! “Сяйво” буде твоїм! А конкуренти підуть до біса! Чуєш? – гаряче переконував не її, а себе і вже знав, що зробить та віддасть буквально все, аби не дати їй втратити те, чим вона живе, чим дихає. 

Марго дивилась на нього, слухала, та не чула. Її очі нагадували очі наполоханої дикої косулі. 

І Алекс, не розуміючи до кінця, що робить, взяв її за тонку талію, посадив на той стіл, сам вставши поміж її розведених ніг. 

– Все буде добре! – не сказав, а прогарчав, напоєний ароматом її волосся і шкіри. Схилився і торкнувся її губ, запитально і палко водночас. А вона не відштовхнула, а раптом легко, але відчутно, прикусила його губу, подавшись назустріч. 

Алекс глухо застогнав від цього до божевілля солодкого болю, припав до її губ спрагло, цілував її так наче бажав присвоїти, забрати собі, і водночас втамувати бажання, що вже зносило всі перестороги, як вода греблю. 

Рука Марго ковзнула в його волоося, неймовірно приємно торкалась шкіри голови і притягувала його до себе ближче. Цей жест став тим останнім дзвінком в театрі, коли зупинити виставу може хіба стихійне лихо. Хто перший зняв одяг, вони не пам'ятали, здається, це було майже синхронно: її сорочка і його футболка химерними темними птахами полетіли на підлогу поруч. Шкіра до шкіри – тепер вони гріли і так розпечені свої тіла одне об одного в прохолодній вітальні, де не встигли розпалити камін.