17. Ніяких побачень 

Пікап Марго на “механіці” (прим автора: механічна коробка передач) не дуже поспішав слухатись Алекса. Але той не здавався, і нарешті вивів його з парковки “Сяйва”. Марго сиділа поруч, і жодного слова не сказала, доки авто смикалось і норовило зупинитись. 

Алекс оцінив це. Згадав, як колись з компанією поїхали в ліс, і там позашляховик Макса застряг в болоті. Доки чекали тягач, вислухав від двох дівиць, звідки в нього руки ростуть, як вони замерзли, і як забруднились… 

Тому порівнювати було з чим, хоч він і не дуже хотів. 

– Куди ти мене везеш? І скільки ще в тебе вмінь, про які я не знаю? – загадково усміхнулась йому, поправляючи дзеркало в салоні, щоб Алексу було зручніше. 

– Перше: сюрприз. Друге: теж сюрприз. – трохи криво усміхнувся у відповідь, нарешті звикнувши до особливостей управління пікапом і виїхавши на трасу. 

– Не люблю сюрпризи.

– Я знаю. А ще – ти не любиш хворіти, боїшся довіритись комусь і абсолютно не вмієш відпочивати. А з “Сяйва” виїджаєш тільки в нагальних справах. 

– Ти справжній детектив! 

– Я просто вмію спостерігати, і все. 

Ще кілька кілометрів дороги пройшли в легких розмовах ні про що і про все відразу. Вкотре Алекс помічав, як легко було з Марго, і водночас як важко приховувати від неї правду і боятись, що рано чи пізно вона дізнається. Він не ставив занадто багато на цей вечір і ніч на затишній дачі за містом. Але дуже хотів просто поговорити, і побути поруч з Марго… 

– Нічого собі! – видихнула Марго. – Великі ковані ворота дачі, її гостроверхий дах, нова плитка навколо, та й саме місце – практично на березі річки, – говорило про те, що цей будиночок коштує шалених грошей. 

– Це мого друга! – замість почати говорити бодай щось з правди, вкотре збрехав Алекс. Хоча щодо дачі його можна було зрозуміти. 

Ну не говорити ж: “Розумієш Марго, через мою вперту маму і власні таргани в голові, мій тато думав, що я не його син. І не спілкувався зі мною років отак з п'ятнадцять. А потім мама нарешті переступила через себе, та погодилась на тест і виявилось, о диво – я таки його син! А щоб притупити почуття провини, якщо воно в нього, звісно, з'явилося, купив мені в подарунок цю дачу!” 

Хоча… краще б розповів… Але мовчав, бо саме зараз йому хотілось  показати Марго, що можна покластись на когось і відпочити. Що не треба щодня і щогодини боятись, що без тебе все розвалиться. Що вона має право просто побути собою в затишній і приємній (він дуже на це сподівався) компанії. 

Брелком на ключі відкрив ворота та загнав пікап. Відчинивши дверцята допоміг Марго зістрибнути з високої сходинки на доріжку з плитки, що вела до будинку. Рука Марго була теплою, але вже не такою гарячою, як раніше. Та й синці під очима значно посвітлішали. Схоже, їй на користь пішов відпочинок, і вірус остаточно відступав, залишаючи по собі тільки плямки висипу.

Не встигли вони дійти до дверей, як поряд зупинилось авто з емблемою місцевого грузинського ресторану. 

– Саш, це що, до нас? – здивувалась Марго. Однак, те, що тільки їхня дача була добудована, серед новобудов поряд, відповіла раніше за Алекса. 

– Хвилинку! – він швидко кинувся до кур'єра, та забравши пакунки, що пахли на все подвір'я, і навіть запах сосен навколо перебивали, відчинив двері в будинок. 

Всередині дача досі пахла свіжим ремонтом. Величезна вітальня з аркою в сучасну кухню була затишною і обставленою лаконічно і в стилі: все на своєму місці і нічого зайвого. Великий кутовий диван зі столом біля нього, справжній камін в кутку поряд, шафа-вітальня для речей – сучасні та естетичні. А пастельні та відтінки "під дерево" додавали інтер'єру вайбу затишку. 

– Гарно! – Марго захоплено розглядала все навколо. – Нас не арештують за вторгнення в цей рай? – усміхнулась. 

– Не бійся, все ок! – засміявся Алекс. – В мене блат в поліції, і якщо арештують, дадуть віп-камеру з видом на ріку. 

– Чудово! Все життя про це мріяла! 

– От бачиш, мрії повинні збуватись! 

– Навіть не знаю, чи в цьому випадку теж. А навіщо скільки їжі? Ми будемо тут не одні? 

– Одні. Хіба що хтось з лісових жителів заскочить в гості. А їжа… Знаєш, я хотів замовити раніше, розкласти все і сказати, що то я готував. Але… Я в житті навіть омлет не приготую, ну! Тому вирішив, що краще правда. І замовити вечерю.

– Завжди краще правда, Саш. – ніжний погляд тернових уважних очей пронизав Алекса наскрізь. Відразу боляче кольнуло серце...

– Правда краще… Так…. Але що, якщо ти до неї ще не готовий? 

– Хіба можна бути не готовими до правди? 

– О, ще й як! Невчасно сказана правда іноді гірше за брехню. Бо може зруйнувати все. Як ураган...

– Ох, Саш... Брехня руйнує все значно сильніше. 

– Можливо... А взагалі давай не будемо про це! Ми ж приїхали сюди відпочити. 

– Гаразд. Показуй вже, що ти там замовив. Здається, я голодна, як вовк!

– Це найприємніші слова, які я чув! Зараз! – Алекс кинувся до пакунків з рестарону, і щойно розкрив один з них, як задзвонив приємною мелодією відомої рок-балади, телефон Марго. Його серце стиснулось від неприємного передчуття, мовби хтось взяв його крижаними кігтистими руками. І не дарма...