15. Просте рішення

Марго спала міцно, схоже хвороба дуже виснажила її. А може й не лише хвороба. Забагато... Занадто багато всього на одну таку сильну і водночас слабку дівчинку.

Відкрита вкладка на ноуті кидалась Алексу в очі, наче навмисно, і сенс, хоч букви і плавали перед очима, був добре зрозумілим. Це був мейл з офіційним повідомленням.

“Порушення техніки… заборонено використовувати… вогненебезпечно… штрафні санкції… сплатити до…” – стрибало перед очима, змушуючи кліпати. 

Ха! Кліпай не кліпай! 

Наче від того картинка звикне!

Не зникне. 

І Марго вже точно її бачила. 

Може цей мейл й став останньою краплею, яка дозволила хворобі взяти гору. 

Сума штрафу не космічна, але дуже не мала. Зрозуміло що, якби “Сяйво” сплатило її, залишилось би без фінансової подушки, яку заклад використовує для замовлення продуктів на різні бенкети. А з урахуванням карантину, тобто “закриття на ребрендінг” справи геть кепські. Це, за умови, що та подушка взагалі є.

Алекс дивився кілька хвилин на вкладку. Потім – на Марго, що спала. Її чорні вії раз по раз здригались на блідому обличчі, наче крило стривоженого метелика. 

Просте, можна сказати, елементарно просте рішення, прийшло миттєво. Воно не було інсайтом, чи просвітленням, ні. Чесно кажучи, Алекс і раніше про нього думав. Як про рятувальне коло на випадок остаточного шторму. Що ж, той шторм вже майже зірвав вітрило корабля. Тож час діяти. 

Що ж… відіграти назад вже нічого не можна. Але… цей штраф можна закрити. Правда, як пояснити Марго? Хоча.. чи треба буде пояснювати?

Та й то потім. Потім він щось та й придумає! А поки, вимкнувши звуки на телефоні, швидко фотографував реквізити і суму для сплати.

Закрив ноут, відправляючи його “в сон”, і вже збирався йти, як раптом Марго застогнала уві сні і різко відкрила очі. 

– Саш… Не йди, будь ласка… – попросила. І звісно, він залишився. Скинув кросівки, вибрався до неї на ліжко, обережно вкриваючи її ковдрою, ліг поряд.

– Я тут. Я нікуди не піду. Я поряд, Марго… – прошепотів, вмощуючись трохи зручніше. 

Щойно дихання Марго вирівнялось, а вії стали тремтіти менше, дістав свій телефон. 

Кілька хвилин пішло на те, щоб перенести реквізити в свій банківський додаток. Пару підтверджень, “вдячний клієнт” в графі “платник”, електронний підпис – і п'ятизначну суму було сплачено. 

“Все, Марго. Ти і “Сяйво” в безпеці!” – прошепотів і вимкнув телефон. Тепер і сам спокійно заснув поряд з нею, обережно погладжуючи її спину через ковдру.

Чи завжди прості рішення – такі, якими здаються? Іноді ми бачимо лише те, що на поверхні, не задумуючись, що відкриється, якщо копнути глибше…

Алекс прокинувся в кімнаті Марго і довго згадував події останнього дня і вечора. А ще – скільки разів він прокидався так, поруч з жінкою… Ті всі рази, за винятком ночей в кімнаті Оленки, коли було вже геть паскудно, – зазвичай після короткого знайомства, флірту, інтиму і з післясмаком гіркоти й похмілля. Тоді йому хотілось одного – якомога швидше зникнути і попрощатись з тимчасовою супутницею вечора і ночі. Та й більше не зустрічатись бажано, бо нова зустріч принесла б знову відчуття важкого похмілля, не більше. 

А зараз він лежав у ліжку з жінкою, з якою провів ніч, нервово здригаючись на кожен її порух, обережно перевіряючи, чи не надто гарячий її лоб і чи не погано їй. І… йому мало цієї ночі. А якби вона була здоровою, то він би волів, щоб ця ніч ніколи не закінчувалась. А поки хоче, аби Марго одужала, бо страшно й незвично бачити її слабкою. До того ж сильні люди не люблять показувати свої слабкості. Хто знає, як Марго відреагує на все це, коли одужає? 

– В мене відчуття, що я померла… І воскресла… – Марго прокинулась і дивилась на нього… він і сам ще не розумів як. В її очах, що зараз особливо вирізнялись на блідому обличчі, була вдячність і тепло. Але була й тривога.  

– Не кажи дурниць. – Алекс обережно поправив пасмо волосся, що впало на її вологий лоб. 

– Я вчора геть розсипалась… На осколки… І не подумала що можу заразити тебе. Ти в дитинстві хворів вітрянкою? 

– Аякже! – натхненно збрехав. 

– Фух! Це добре… 

– Не переживай за мене, ну! – усміхнувся. 

– Що? Чого ти на мене так дивишся? Я страшко? 

– Ти – чарівна! Дуже гарна! Просто трішки стомлена! – випалив на одному подиху, сам від себе не чекаючи. Раніше під час знайомств, йому не доводилось вигадувати компліменти. Його супутницям достатньо було його статусу, знаків уваги, пригощання чи поїздки нічним містом. А тут слова рвались назовні самі, хотілось і говорити, і слухати. Дізнаватись більше про Марго і навіть щось про себе розповідати. Або й просто мовчати. Коли з людиною приємно мовчати, і ця мовчанка не створює дискомфорту, з яким треба боротись розмовами ні про що - це означає, що людина надзвичайно близька. 

Але… Ледь прокинувшись, Марго потягнулась за ноутбуком.

І серце Алекса глухо забилось в рваному, нервовому ритмі. 

–  Може тобі зарано… – спробував зупинити її.

– А працювати за мене будеш ти? 

– Я б з радістю, якби ти дозволила і нарешті відпочила! 

– Цікаво… Але насправді тобі багато що дійсно доведеться робити. В Ліни сестра народжує, вона, можливо, й довше у місті затримається. Влад ще не долікувався, а інші потрібні тут. – Марго вмостилась зручніше, відкриваючи ноутбук. Сьогодні вона мала значно кращий вигляд, попри втому і синці під очима. Однак ота її беззахисність і м'якість ще не поступились місцем звичній впевненості, хоча до цього було близько.