14. Марення й відвертість 

Коли Алекс прокинувся поряд з Марго у віддаленому номері “Сяйва”, то не відразу згадав, як тут опинився. Потім, щоправда, спогади про вчорашній насичений вечір потроху почали проявлятись. 

Тоді Марго виглядала зовсім блідою, а коли різко підвелась, її хитнуло так, що Алекс ледь встиг спіймати. 

– Тримаю! Я тебе тримаю! – прошепотів, вражений, наскільки ж ослаблою вона була і гарячою. 

– Я не розумію, що зі мною коїться, – злякано прошепотіла, однак його не відштовхнула, а навпаки, міцніше обвила руками за шию. 

– Тобі треба в лікарню. Вітрянка не така вже й легка дитяча хвороба! 

– Звідки знаєш? 

– Оленка розповідала!

– Твоя дівчина? 

– Моя покой… покій... покійного дідуся дружина! – швидко, але не дуже вдало виправився. 

– Твоя бабуся? 

– Ні! 

– Хіба дружина дідуся – не бабуся? – Марго вперше за вечір усміхнулась. Її очі блискотіли нездоровим блиском. 

– А вона… друга його дружина! – знайшовся Алекс. 

– Гаразд… Бачу, там все складно.  Можеш допомогти мені дійти до кімнати? 

– Звісно! Тільки, Марго, я не жартую, в тебе сильний жар, тобі треба лікаря!

– Саш… Не можна мені в лікарню. Знаєш, скільки стерв'ятників зараз кружляє над “Сяйвом”? Їм лише дай привід, рознесуть по всіх усюдах, що в нас тут розсадник вірусів! Я вже оголосила, що ми закриваємось на ребрендінг. Про карантин ніхто не має знати. 

– Та до біса всіх! Здоров'я важливіше!

– Ні, Саш! – зупинила його посеред напівтемного коридору, хоч вся пашіла жаром та ледь стояла на ногах. – Для мене немає нічого важливішого за “Сяйво”. 

– Ясно. Ходімо вже тоді. Тобі треба випити щось від жару і відпочити. 

– Дякую тобі! – раптом сказала глухо. 

– За що?

– За те, що ти поряд. І… ти не боїшся заразитись? 

– Я в дитинстві хворів! – поспішив заспокоїти Марго, хоча насправді хворів, чи ні, був не впевнений. Та й яка вже різниця? Он “привид” ледь не голову йому ліз зі своїми зеленими плямами. Встиг вже заразитись, що так, що так. 

Кімната Марго пахла її парфумами. І виглядала так затишно, що звідси не хотілося йти. По розміру вона була, як всі номери тут, й частково меблі теж були стандартні для закладу – велике трішки старомодне ліжко і шафа точнісінько така, як в кімнаті, де Алекс спав. 

Вирізнявся стіл: великий, масивний, і ще старомодніший за інші меблі. Але саме оця старовина додавала кімнаті шарму і затишку. А ще – симпатичні лавандового кольору плед та накидка на крісло. 

Однак на цьому схожість з готельними номерами "Сяйва" закінчувалась. Цікавий круглий столик на ніжках біля ліжка мило доповнював інтер'єр, як і масивне крісло теж лавандового кольору. І нарешті, кущик справжньої лаванди на столику. Ідеально! 

– Що? – спіймала Марго погляд Алекса. – Думаєш, я застрягла в минулому? 

– Й секунди не думав! В тебе дуже гарно тут!

– Правда? – Марго обережно присіла на ліжко, стягуючи лавандовий плед. Під ним була постільна білизна такого ж кольору, тільки більш приглушеного відтінку. 

Алекс допоміг їй, швидко вкривши пледом і навіть її зручні кросівки спритно стягнувши. 

– А ти не хотіла б… жити не тут? Мати свій дім, а сюди їздти на роботу? 

– Ох, Саш, ти ще не зрозумів? Це і є мій дім. Іншого мені не треба. 

– Мабуть, зрозумів… Вже… Де в тебе аптечка? 

– Аптечка… Здається, тут немає. Може бути в підсобці. Тільки… Саш…

– Що? – Алекс підійшов ближче, вкотре вжахнувся, наскільки хворобливо вона виглядала. 

– Можеш побути зі мною трішки? Я просто… боюсь хворіти одна…

Алекс розгублено зупинився, не знаючи, що сказати. Це вперше він побачив, що Марго щось просить і чогось боїться. Звісно, він не зрадів цьому відкриттю, однак йому стало трішки легше. 

Це просто відкриття – Марго, виходить, – теж звичайна людина зі своїми слабкостями, не ідеальна, і тому є шанс, що вона колись зрозуміє і його помилки. А ще вона виглядала дуже зворушливо і мило. Хотілося взяти її на руки, загорнути в плед і так тримати, доки не засне. Оберігати, заспокоювати, підтримувати. Ну бо хіба реально їй, такій ніжній, тендітній, впоратися з оцим всім: бізнес, конкуренти, всі господарчі справи на ній. А вона – просто маленька слабка дівчинка, яка іноді теж хоче відпочити. 

– Я повернусь за хвилину, знайду тільки щось від жару! – насправді йти йому не хотілось, але просто не знав, як приховати ту бурю, що піднялась в душі і норовила зараз знести всі перестороги й заборони. І тому не вийшов, а вибіг зі кімнати.  

В напівтемному коридорі вдалося швидко опанувати себе та навіть Оленці подзвонити. 

– Кого я чую! Все місто на вухах в пошуках, і тут сюрприз, дзвінок! – замість привітань видала на одному подиху Оленка. 

– Сонце моє, вибач, закрутився трохи. Треба твоя допомога. 

– А то б ти так просто подзвонив! Кажи вже!

– Чим лікувати вітрянку? 

– Вітрянку? Алексе, в тебе є діти, а я про них нічого не знаю?