13. Перші плямочки

Навіть час в “Сяйві” плинув зовсім по-іншому. Він здавався Алексу смачною водою, якою тамуєш спрагу і не можеш напитись. Це дійсно була якась магія, він цілий день робив щось, приносив, виносив, насолоджувався за графіком неймовірно смачними стравами Мойше і розмовами з ним, мило спілкувався з Ліною, що, наче тінь з’являлась то там то тут.

Але найкращою нагородою за роботу були короткотривалі зустрічі з Марго. Вона за день встигла робити замовлення і прийом продуктів та нової постільної білизни, з’їздити в місто і повернутись з просто божественними хрумкими круасанами для всіх, зробити безліч дзвінків і відповісти на ще більшу їхню кількість… Здавалося в ній працює якийсь вічний двигун, однак Алекс вже знав, наскільки крихке і це враження, і вона сама. 

Тому, він, відійшовши на безпечну відстань від “Сяйва” дзвонив юристу Дмитру. А той чи не вперше за їхню тривалу і плідну співпрацю не відповідав. Коли нарешті прийняв його виклик, Алекс вже ледь стримував злість. 

– Де тебе носить? – геть непривітно спитав. 

– Зустрічне питання! Я вже разів шість дзвонив! –не менш роздратовано відповів Дмитро. 

– Чорт, я ж забув тобі новий номер дати! 

– Вже не важливо. Я й так, що міг, те зробив. Від нас більше ніяких підкопів під “Сяйво”, як ти й казав. Але щодо штрафу інфа пішла по кабінетах і інстанціях, і назад вже не відіграти. 

– Твою ж… ! – вилаявся крізь зуби. 

– Це не всі погані новини. По моїм каналам інфа, що якась дуже впливова особа вже потирає лапки в передчутті. Тому в нас два шляхи, завершити почате, як тільки штраф запустять в розробку і “Сяйво” опиниться на межі банкрутства, і друге – відійти в бік і дивитись, як його все-одно загребуть, але не ми. 

– Це просто… – Алекс замовк.

Дійсно не мав слів. Та й що тут вже скажеш? Можна мільйон разів кричати “зупинись!” каменю, що почав свій шлях з вершини скелі, але він лише набиратиме швидкість. – Ти можеш дізнатись, хто наш конкурент? 

– Не впевнений, доки він не вступив у гру відкрито. Але спробую. 

– Спробуй! Ти ж знаєш, я в боргу не залишусь. – майже благально додав. 

– Добре, шеф! 

Коли Алекс повернувся назад, то лише відкривши двері відчув, що щось тут коїться. Дуже вже гамірно було, а весь колектив зібравшись в загальному залі, виглядав надто знервовано. 

– Що тут у вас… тільки почав питати й змовк. Побачивши очі Марго. Скільки втоми і болю було в них, що серце краялось на шмаття! Та й виглядала вона якось незвично. Очі нездорово блистіли, на щоках лежав палючий рум'янець, а її рухи, завжди виважені і чіткі, тепер здавались якимись млявими, наче в сповільненій зйомці. 

– Шукай нову роботу, Саш, – повернулась до нього. - Здається, ми закриваємось… – додала. 

Якби тишу можна було побачити, то зараз вона б здалась Алексу такими собі чорним мішком, що миттю накрив всю кімнату. Ця кинута йому фраза перекрила собою всі інші, сказані до, стала такою собі наведеною крапкою. 

– Поки ви тут в страдашки, Мойше – в смачні страви! – заявив кухар і першим пішов з залу. – Не з голоду ж нам всім вмерти-таки! – додав вже десь з району кухні. 

– Я в місто сьогодні, повернусь за два дні, я попереджала. Пам'ятаєш? – винувато зазирнула в очі Марго Ліна і, не дочекавшись її відповіді, миттю випарувалась з залу. 

Охоронець дядя Юра, який за час знайомства з Алексом не промовив до нього і слова, вже звично мовчки підвівся і понуро опустивши і так згорблені плечі, поплівся до виходу. По дорозі, наче випадково, зачепив плечем Алекса і ледь чутно, хрипко сказав: “Розговори її, доки геть не здалась. В тебе сил багато, зможеш, як гарно постараєшся”. 

Та йому можна було б і не шепотіти. Марго, здавалось, не чула нікого і нічого. Виглядала вона, як зламане деревце, яке ще зеленіє, та от сила жити покине його разом з останнім листям. Розуміння, що Алекс і є винним в її стані, спопеляло душу пекельним полум'ям. Але… не все ж ще втрачено, вона ж не з тих, хто так просто здається? Просто зараз їй дуже важко, і це зрозуміло. Але ж в нього, Алекса, і козирі є, про які Марго не знає. Значить, зараз потрібно просто підняти її бойовий дух, витягти з цього затяжного піке! І та, хоробра і незламна Марго повернеться!

Якийсь час Алекс боявся навіть підійти до неї, та потім таки наважився. 

Підійшов, взяв її руку в свою і вжахнувся, наскільки вона була гарячою. 

– Марго… – прошепотів, сідаючи поряд і обіймаючи її за плечі. – Чуєш мене? 

– Так… – голос, як шелест вітру за вікном…

– Немає ситуації без виходу. З будь-якої є вихід! 

– Я знаю…

– Треба боротись! Треба шукати його… – набрав побільше повітря, щоб продовжити переконувати, та різко видихнув. – Стоп, знаєш? 

– Звісно… 

– То що? – не витримав напруги й невідомості, повернувся до Марго, підійняв її підборіддя пальцями, які вже нервово тремтіли. 

І… застиг від її терпкого погляду, поєднання тендітності й сили, уважності, впевненості і водночас такої крихкості!

Але не тільки в цьому справа. Її губи, що були так близько, змушували дивитись тільки на них та думати тільки про них. В голові запаморочилось від легкого запаху її парфуму і такої близькості.