12. Метафори

Осінь у “Сяйві” і навколо нього, створила атмосферу кольорової і трішки меланхолійної казки. Невеликий, але надзвичайно затишний, цей готельно-ресторанний комплекс просто створений був для тих, хто прагне втекти від міської метушні. "Сяйво" справді випромінювало особливе світло, відчувалося, як усередині кожного каменю і дерев'яної балки поколінням роду Марго закладалось щось особисте, інтимне. 

Алекс поставив черговий ящик з фруктами та вдихнув повітря – терпке, насичене ароматами мокрої деревини, дощових крапель, трохи диму, мабуть, з кухні Мойше, що знову чаклував там. Маленькі шибки з мереживними фіранками, що погойдувалися від легкого вітерця – ці всі дрібниці западали в душу, чіпляли… 

Заходячи назад до "Сяйва", він одразу відчув, як тепле повітря обійняло його. Воно йшло від каміна, що хтось вже розпалив в кутку, від дерев’яних меблів з потертостями часу, від ароматів, що линули із кухні. Все тут здавалося живим і майже домашнім. І зовні, і всередині, "Сяйво" ніби сховало у собі все, що він так довго насправді шукав: спокій, відчуття захищеності, потрібності таким, як він є, врешті-решт. Це місце могло б бути раєм, якби він сам не впустив в нього пекельних псів, що вже риють землю, в пошуках слабини Марго… 

Алекс зітхнув та взявся за черговий ящик, як з кухні вийшов старий Мойше. Він в своєму незмінному білосніжному фартусі та ковпаку здавався ще одним втіленням духу цього місця. 

– Ой вей, та ти таки до ранку зібрався їх носити? – показав на ящики. 

– Та ні, вже половину переніс. 

– Старий Мойше працює тут вже наче сто років, а вперше бачить меню зі сплошної зелені та фруктів. Тут що, святкуватиме весілля якийсь козел чи коала? 

– Хм… А хто його зна, – від слів старого Алекс усміхнувся. 

– Ходімо погодую тебе. Марго сказала слідкувати, щоб така гарна конячка не протягла копита з голоду. 

– Вона так і сказала? 

– Вона? Ні, то я кажу. Ходім вже!

Незважаючи на вік, Мойше неймовірно спритно накрив невеликий столик для Алекса. М’ясо по-французськи, легкий але неймовірно ароматний суп-пюре і салат – все здалося Алексу таким смачним, наче він знову добу голодним блукав лісом. 

– Їж-їж, роботи в тебе багато, треба щоб було пальне! – сміявся старий, помішуючи свій чай в глиняній старовинній чашці. 

– Чому Марго досі сама? – чи то осіння меланхолія, чи дуже ситний смачний обід розговорили Алекса. 

– Не питай старого Мойше того, що він не знає! – поважно відповів кухар. 

– Ну в Марго я таке точно не спитаю. Рука в неї важка. 

– Хм, ти вже встиг перевірити на собі? Ну таки да, Марго спочатку б'є, потім думає! 

– Схоже на те. Але в її статусі інакше не можна. З‘їдять акули. 

– Акули… Вей, хлопчику мій, знав би ти скільком акулам Маргоша зуби пообламала! Їй не звикати, все життя бореться. І чим ближче сюди підбирається місто, своїми новобудовами і кварталами, тим запекліша боротьба. 

– “Сяйво” – ласий шматок. 

– А то! 

– Але Марго не здається. Самій їй, мабуть важко… – спробував знову повернути розмову на потрібну доріжку. 

– Важко не самій, важко коли тягнеш віз в одну сторону, а його в тебе під носом розвертають в іншу! 

– У “Сяйві” що, день метафор? 

– Це ти шо, про якусь болячку зараз? Не знаю ніяких метафор! – загадково посміхнувся старий, забираючи пусті тарілки. 

– Про “віз” ваш. Віз – це “Сяйво”, а про “в другу сторону” не зрозумів.

– Ой, вей, в старого справ гора, а він тут вчителькою найнявся! Марго не завжди була така. Я знав її ще коли вона була мені десь по пояс. Вона поїхала в місто, вивчилась, мріяла завести трьох діток і здоровенного кудлатого собаку. Комодор, о, порода називалась! Тут колись така була, але старість не щадить навіть псів... А потім батько став здавати, а більше нікого в них не було, тільки вони двоє. Марго потроху перебирала на себе його клопоти. Якийсь міський хлопак крутився біля неї, але коли зрозумів, що їй не до нього, випарувався, як забута вода в каструлі на вогні. А потім знайшовся тут один. Ходив, як півень в курнику, діловий, що тобі моя тюбетейка. А Марго хоч і серйозна, але ж дівчинка. Запала на нього. А він що, виявився синком якого депутата. Татко його сюди відправив, як в тил ворога, розвідати що до чого. Коли Марго дізналась, на ній лиця не було. Виперла до біса і навіть номер після нього хлоркою сама помила. Та тільки мий не мий, старого Мойше не обманеш. Добре воно по ній вдарило. З того часу вона сама. Каже, мовляв, нащо мені хтось, як є ви всі. 

Алекс мовчав. Солодкий трав'яний чай захолов і став гірчити. То оно воно як… Марго не дарма його на витягнуту руку не підпускає… Обпеклась на молоці… Хоча… чим він краще того синка? Він же навіть гірше! 

– Забалакався я! Доїдай млинці і до мене, треба шафки пересунути!

Алекс мовчки кивнув і опустив голову. На душі стало геть паскудно. Ох і затягнувся вузлик! Може, вже й розплутувати немає коли, час розрізати? 

***
Любі мої, дякую за вашу підтримку! Підписуйтесь на сторіночку, готую длі вас візуалізацію персонажів у блозі.