11. Гранатове зерня і привид

Речі лежали зібраними, таксі з хвилини на хвилину мало приїхати, а Алекс все не міг зважитись їхати в “Сяйво”. Клятий сон не йшов з голови, змушував повертатись знову і знову до тих почуттів, страху і тривоги, до болю в очах Марго і бажання прибити вже остаточно того недобитого мінералкою “привида”. 

Щоб зламати хід подій, Алекс поїхав на автобусі. Щоправда, до нього прибув на таксі, чим викликав здивовані погляди людей на зупинці. Та й начхати! Він таки запхався в міжміську чортопхайку, що ледь їхала, страшенно тряслась, та ще й на півдорозі десь з лісу вийшла бабця з грибами, і Алексу довелось поступитись їй місцем. 

До “Сяйва” він приїхав в настрої і стані дійсно простого трудяги, який щойно відбув важку зміну, а потім ще й не міг заснути через надто гамірних сусідів по кімнаті. 

Довго наважувався зайти, розглядав подвір'я комплексу. Вкотре дивувався, що "Сяйво", як і його власниця, щоразу під іншим кутом зору виглядає інакше. То його от-от наче знесе вітром, а глянеш з іншого боку – і перед тобо наче неприступна фортеця поміж лісів, на порозі якої зламали стріли і списи не одні вороги. Золоте осіннє листя кружляло подвір'ям, опадало на стилізовані під старовину підвіконня, надаючи особливого шарму і настрою місцю. 

–  Що ти там побачив цікавого? – Ліна з якимось пакунком в руках опинилась поруч, а він навіть не помітив коли. Підійшла тихо, як миша!

– Так, екстер’єром милуюсь. Гарно ж, ну!

– Звично, – повела гострими плечима в легкій курточці Ліна. 

– Давно ти тут? 

– Іноді здається, все життя.

– Подобається? 

– “Сяйво” – це не про подобається чи ні – усміхнулась загадково. Ти потрапляєш сюди вперше і думаєш, “Боже, ну що за діра?”. А потім… знаєш міф про Деметру і Персефону? 

– Щось чув. В школі. 

– В двох словах, Персефона, то донька давньогрецької богині чи то землі, чи то родючості сподобалась богу підземного царства і він її вкрав. А мати попросила богів повернути. І тоді їй дозволили забрати доньку, але за умови, що вона в царстві того бога нічого не їла. А вона з'їла гранатове зернятко і не могла піти назавжди. 

– І?? – трохи не зрозумів Алекс. 

– Всі ми в “Сяйві” колись з'їли той грьобаний гранат! – пояснила, сміючись з його нерозторопності. 

– Аа… он ти про що. 

– Тільки Марго не кажи. Вона не любить міфи! 

– Як скажеш…

Після цієї дивної розмови з Ліною, Алекс трохи відволікся від своїх думок, та нарешті наважився увійти. В залі бару-ресторану було пусто, охоронець ліниво дрімав біля найближчого до дверей столика. 

– А, це ти? – сонно примружившись, глянув на Алекса. – Марго в кухні, як що що. 

–Дякую! – Алекс рушив до кухні, та не дійшов. 

Дорогу йому перегородив “зелений привид”, з яким він так епічно зіткнувся вночі. Цього разу він був одягнений вже не в простирадло, а в футболку і джинси, однак зелені плями з обличчя нікуди не зникли, чим додавали йому колориту в напівтемряві коридору. 

– Я скоро буду в строю! – повідомив, дивлячись з викликом в очі Алексу.

– Вітаю! – відповів той якомога прохолодніше. А перед очима відразу  постав той сон, і аж до скрипу захотілось сказати щось “приємне” "привиду". 

– Це означає, якщо ти не зрозумів, що твої послуги, і ти сам, тут більше не будуть потрібні! – нахабно заявив. Алекс тільки головою похитав. Звідки в цього скелета в зеленці скільки впевненості в собі? Він що, безсмертний? 

– Ми з Марго розберемось, – відтиснув трохи “привида” плечем, щоб пройти мимо. 

– А до Марго взагалі не підходь! Я бачив, як ти на неї дивишся. Не вигорить в  тебе нічого! 

Алекс вже майже пройшов мимо. І пішов би далі, але цьому вискочці таки вдалося його зачепити. Наче знав, чим!

– А в мене й нічого не горить. А от в тебе, бачу, підгорає, так? – розвернувся, і тепер вже він притискав хлопця до стіни, блокуючи тому прохід. 

– В мене? – перепитав іронічно, але з нотками остраху в очах, це вийшо геть не переконливо. 

– В тебе, малий, в тебе! 

– Я тобі не малий! 

– Малий! І поводишся відповідно! Що, запав на Марго? Так вона не педофілка наче! – засміявся показово голосно і весело, хоча душі кішки шкребли. 

– Що там у вас, хлопці? – Марго випірнула з кухні, мабуть, почувши їхні голоси. Сьогодні на ній була темно-червона футболка, що дуже їй личила, та стандартно вже – прості класичні джинси, які підкреслювали її стрункі ніжки і талію. 

– Та ось, знайомимось, спілкуємось! Правда, малий? – Алекс фамільярно обхопив хлопця за плечі, поплескав по спині дружнім жестом. – Ну все, погуляв і годі, іди в свою келію, не розлякуй потенційних клієнтів, – додав, і зрозумів по погляду хлопця, що щойно отримав дуже затятого і хитрого ворога собі. 

Марго або не помітила напруги між Алексом та Владом, або ж вправно вдала, що не помітила. 

– Ходімо, допоможеш мені! – наче нічого й не сталося, повела Алекса за собою.