10. Я скучив…

Величезний дім без Макса, Оленки, та матері здався Алексу абсолютно пустим і чужим. Та і місто, в якому виріс та жив – теж. Всього одна доба в “Сяйві” перевернула все з ніг на голову.

Він з'явився там, наче народився заново – голий, мокрий, дезорієнтований і розгублений. А його прийняли в маленьку, але дружню родину, одягли і зігріли, навчили здобувати їжу працею і показали, що його можуть поважати і на нього зважати без статків та титулів родини, без зв'язків і статусу. Ось він – простий, без жодної мішури, як черепашка без панциря, а до нього ставляться як до особистості, а не до ходячого гаманця.  І… це виявилось приємно і цінно. 

І тепер туди страшенно тягнуло. Просто невимовно. Мабуть, було щось в тому місці таке, особливе, що й Марго прив'язало та давало їй сили на боротьбу. А може, то була сама Марго? Що, як вона – і є дух “Сяйва”, його незрима душа, яка зігріває своїм теплом поодиноких мандрівників та тримає ту родину разом? 

А з іншого боку Алекс не вірив у містику, і у кохання з першого погляду. Та що там з першого, він в нього взагалі не вірив. Тому простіше було думати, що якась аномально-паранормальна зона в тому місці, і справа не в Марго. Інші он теж чогось не кидають “Сяйво”, хоча життя там наче застигло, та й заробіток явно так собі, раз Марго ледь кінці з кінцями зводить. Але ж тримаються всі вперто, згуртовано… Вони – невелика, але дружня родина, в яких тільки й є, що “Сяйво”, яке він хотів зруйнувати…

Поблукавши по пустих кімнатах, зібравши в спортивну сумку для тренувань елементарно-необхідні речі, білизну, зубну щітку з пастою, телефон новий вкинувши зверху, Алекс ліг спати. 

Спав геть погано, крутився всю ніч з боку на бік, і ледь дочекавшись ранку, помчав до “Сяйва”. Начхавши на перестороги, типу він простий роботяга і таксі не по кишені, взяв таки те таксі. Не було сил чекати автобуса, та й не хотів, щоб хтось його десь впізнав. 

В “Сяйво” прилетів ще до восьмої. Подумав, що Марго зрадіє, хоч і не покаже цього. Але… ніколи б не подумав, що так зрадіє своєму поверненню сюди сам! А ще страшенно нестерпним виявилось бажання бодай просто обійняти її. Звісно, він стримався, але бажання нікуди не зникло. Тому не знав, куди себе подіти, аж зуби зціплював, коли вона опинялась поряд. 

А Марго була зайнята справами, однак і йому роботу знаходила. То щось принести-занести, то полагодити стіл в неї в кабінеті (на що Алекс витратив добру годину, бо робив таке вперше), то контейнер з продуктами розвантажити. Йому було не важко, займаючись вдома в спортзалі він напружувався значно більше. Тим паче нагородою за працю було бачити Марго. Вона постійно опинялась в полі зору, хоч і тримала дистанцію. 

– Ти гарно справляєшся! – підбадьорювала і усміхалась поміж купою власних справ. – Як зміна на роботі? Спати не заважали? – принесла йому ароматний чай, вказала на місце поряд з собою на канапі у пустому залі. 

– Я скучив! – забираючи гарячу чашку з її рук, раптом зізнався. Постави чашку на стіл, і взяв руку Марго в свою.

– Скучив? – перепитала трішки злякано, її темні тернові очі запитально подивились на нього. Рука Марго була все ще в його руках, і він зловивши цю мить притягнув її до себе. 

– Шалено скучив за тобою! – видихнув просто в її волосся з запахом шампуню та осіннього листя, і почув, як швидко забилось її серце. 

Його вільна рука обережно торкнулася її обличчя, пальці м'яко ковзнули по щоках, ніби питаючи, чи дозволить вона зробити наступний крок. Марго не відвела погляду, не відсахнулася. Врешті, не вдарила його, хоч могла. Ні! Вона натомість знову, вкотре вже, прийняла його виклик. 

І раптом, без зайвих вагань чи очікувань, Алекс нахилився, накриваючи її губи своїми. Застиг на мить, насолоджуючись їх неймовірною ніжністю.  А коли продовжив… Цей поцілунок став всім: обіцянкою, вимогою, полум’ям, що рвалося назовні. Він не приховував своєї пристрасті і свого бажання, бо Марго відповідала йому тим самим. Її рука лягла йому на груди, просто на серце, наче намагаючись прочитати в його ударах, що він відчуває зараз. 

Кожен дотик їхніх губ спонукав серця битися швидше. Вони загубилися в цьому моменті, в цьому поцілунку, де не існувало минулого чи майбутнього, статусів, рангів, правди і брехні. Лише вони двоє, тут і зараз.

Алекс на мить відхилився, зазирнувши їй в очі, що блищали від нових почуттів. І вже без жодних сумнівів притис до себе, і вони знову загубилися в полум'яному поцілунку, який вже нічого не приховував. Це без перебільшення був найсолодший поцілунок в його житті. Він розчинявся в ньому, і відроджувався знову, мов фенікс з попелу. 

Аж доки звук падіння чогось важкого не змусив їх зупинитись. І навіть добре, що змусив, бо Алекс відчував: до межі, після якої були б зірвані всі запобіжники – майже нічого й не лишалось. 

– Кхм! – на порозі пустого залу стояв “Привид” – худющий хлопчина в зеленці, шо вночі злякав Алекса. – Марго, ти б знала, кого ти цілуєш! Він – зрадник! Іуда! Брут! – сипав пафосними словами, як з мішка. 

– Замовкни! – прогарчав Алекс, розуміючи – він же не замовкне…

Рваний ритм серця збився від напруги і неприємного писку. Писк ставав все сильнішим і сильнішим, заважав думати і навіть дихати. Здавалося, то ультразвуком кричить, його, Алекса совість…

Він перелякано вдихнув гарячого повітря і… прокинувся. 

Десь в ще напівтемній його кімнаті пищав будильник на новому телефоні. Згадуючи всі відому йому лайвилі слова, Алекс дотягунвся і нарешті вимкнув його.