9. Новий образ / старі проблеми

Майже півгодини Алекс розповідав Максу і Марії про свої “покатушки” до лісу, а потім ще з півгодини вмовляв брата відмовитись від ідеї з поліцією. Чому саме відмовитись – пояснити не міг. Не готовий ще був розповісти про Марго і “Сяйво”. 

Хоч про останнє Макс і так знав, більш того – активно відмовляв його, Алекса, так за заклад чіплятись. Макс завжди дивився на кілька кроків вперед, і легковажністю не страждав. Ех, аби ж Алекс його тоді послухав! 

А поки їв смачнющу шарлотку з корицею і не впізнавав Макса. Він почав змінюватись після знайомства з Марією, і чим довше вона була поряд, тим щасливішими ставали його очі. От і зараз, він просто танув від усмішки чи звернення до нього своєї загадкової і милої дружини.
Алекс теж відчув, що ночівля в “Сяйві” посіяла зерна змін і в ньому самому. Бо ж раніше така ідилічна картинка викликала б в нього бурю насмішок та дружніх підколів. А зараз він милувався атмосферою тепла і затишку…

– Що ти там казав про гроші? 

– Мої картки забрали ті козли. Треба подзвонити в банк, поблокувати. А ще мені треба новий телефон і трішки оновити гардероб. 

– Слухай, ти наче Термінатор у фільмі! “Мені треба телефон і гроші!” – засміявся Макс, – Дякую, хоч мотоцикл поки не просиш!

– Ще чого не вистачало! Мотоцикл точно ні, а от твій седанчик старий можна взяти? 

– А з твоїм авто що? 

– Та… на СТО треба. – Алекс розумів, що є високий ризик випадково перетнутись з Марго в місті. І більш-менш непримітне авто зможе якщо не сховати його від чужих очей, то бодай підтримати ідею про простого роботягу. 

А далі Макс, що повіз брата в місто, тільки рота встигав розкривати від подиву. Сам же погодився повозити Алекса по магазинах і по справах, а тепер периодично вдивлявся в його обличчя. Спочатку один з найдешевших примітивних телефонів, замість останньої моделі відомого американського смартфона, потім одяг – не звичних брендів, а в магазині економ-класу. 

– Тебе викрали й підмінили інопланетяни? – спитав вже в машині, не впізнаючи брата абсолютно.

– Ні, бро, я тепер – під прикриттям! – не стримався таки, вирішив поділитись. 

– Так… – Макс припаркував авто біля контори юриста, до якого привіз Алекса. – А тепер детальніше. 

– Памятаєш “Сяйво”?

– Той ресторанчик за містом? 

– Його. 

– Алексе! – Макс до скрипу стис кермо в руках. – Тільки не кажи, що ти…

– Чекай, ти зараз мене геть монстром уявив, так? 

– Коли ти зник, ми з Марією обдзвонив всі лікарні і краще тобі не знати що ще! А тут ти являєшся і несеш таку дурню, що я не знаю вже, що й думати!

– Ну кажу ж, вислухай!

– Розповідай вже!

– Якщо в двох словах, братело, викупати “Сяйво” я більше не хочу. А хочу зупинити всі процеси і більше не псувати його власниці життя. 

– Власниці? 

– Так, у “Сяйва” давно вже не власник, а власниця. В них там династія взагалі, але то окрема розмова. 

– І??

– І я тепер там працюю офіціантом!

– Що?? Тебе по голові Елочкині посіпаки гепнули? 

– Ні! Тобто гепнули, але це не через них.

– Фууух. Я нічорта не розумію. 

– Бо не даєш договорити! Короч, я туди потрапив, коли з лісу вибрався. Брудний і обдертий. А ця власниця, не знаючи хто я, нагодувала і спати поклала. І підробіток запропонувала, а я погодився. 

– Навіщо??

– А от тут сам не знаю. Мені там… сподобалось…

– Ого…

– Чекай мене, я зараз до Дмитра на півгодини, потім повернусь і розкажу тобі все. 

– Біжи вже! Постараюсь не померти з цікавості. 

Дмитро Кальчук, молодий, але дуже перспективний юрист працював на Алекса вже рік і зі своїми завданнями справляся на відмінно. Тільки от хіба міг Алекс подумати, що пожалкує колись про це? 

– Привіт. Я щодо “Сяйва”, – почав з порогу і без прелюдій. 

– Прекрасно! В мене якраз є дві новини! Тільки от одна дуже хороша, а інша дуже погана! – задоволено потер долоні одна об одну Дмитро. Чомусь цим своїм жестом він нагадав Алексу хижого павука, що радів здобичі в павутині. І це Алексу дуже не сподобалось… 

Юрист Дмитро Кальчук був кращим студентом на потоці, де викладав друг батька Алекса. Він і порадив Алексу, який не хотів зайвий раз смикати юриста їхньої родини, Едгара Альбертовича, через дрібні власні справи. 

Дмитро такого перспективного замовника сприйняв, як дар божий і ладен був ледь не тапці в зубах приносити. За всі доручення брався миттєво і дотошно вишукував найдрібніші прорахунки, виправляючи їх. 

Згодом їх співпраця стала більше нагадувати приятелювання, а зустрічі – дружні посиденьки за розмовами не лише про справи. Саме під час однієї такої розмови Дмитро й порадив придивитись до комплексу “Сяйво”, який балансував на межі банкрутства, однак ніяк не банкрутував. Мовляв, дуже вже вигідне місце з точки зору логістики і потенціального доходу.