8. Не треба соромитись

Вранці Алексу снилось море. Він не часто в дитинстві їздив відпочивати з батьками, вони постійно були зайняті бізнесом і справами, але ті рази, що потрапляв до моря – були справжнім святом. От і зараз хвилі приємно хитали його, наче він повернувся в безпроблемне радісне дитинство. 

– Сашко! Ну прокидайся ж! Соня! – почув і подумав, цікаво, кого це кличуть? Явно не його, ж. 

– Сплюха! – “морські хвилі” хитнули його враз швидше, і він розплющив нарешті очі. Один погляд на Марго, і відразу згадалось, що “Сашко” це таки до нього звертання. А заодно і всі інші деталі його життєвих перипетій за останні дні. 

Марго була одягнена в чорну футболку та джинси з високими черевиками, в руках тримала куртку, та цього разу була з легким, але виразним макіяжем. Він підкреслював її виразні очі та додав трохи суворості і зосередженості обличчю. 

– Досить спати, ведмідь! – штовхнула його в плече. – Нам їхати пора, забув?

– Ні… – потягнувся, мружачись від світла лампи. Уявив, якби круто було, аби Марго так будила його щоранку, але не приходячи звідкисть, а прокидаючись в його ліжку. Від цих думок тіло зреагувало швидше за нього самого, тож ковдру довелось збити так, щоб цю “реакцію” прикрила. 

– Мені п'ять хвилин би. Ну, вмитися, одягтись. – сонно пробурчав. 

– Чотири. Сірий пікап на парковці. Чекатиму!

Алекс прокинувся остаточно, коли побачив свіжий комплект одягу на стільці біля ліжка. Це були трішки вицвілі чоловічі джинси, цього разу вже його розміру, сіра футболка та старомодна замшева куртка. 

Марго його знову випередила. Принесла одяг, хоч він і попросити не встиг…

В салоні пікапа Марго пахло її парфумами і трішки бензином. За кермом здоровенного авто вона здавалась ще тендітнішою, ніжнішою. 

– Це батька, – пояснила, – перейшов в моє корситування разом з “Сяйвом”. – усміхнулась трішки сумно. 

– Нормальний танк, зате скрізь проїде. 

– Ага. Якщо знову не зламається посеред дороги. 

З кабіни пікапа Алекс вперше мав змогу побачити “Сяйво” з фасаду. Комплекс потопав у жовто-гарячих осінніх кленах і виглядав так, як і Марго – впевнено, вперто, але водночас крихко і беззахистно. Навколо – тільки ліс і довга в’юнка дорога. Здається, вітер подме сильніше – і знесе його гостороверхий дах, не залишивши і сліду. Тим не менші і "Сяйво", і Марго тримаються. Попри вітери і потенційних конкурентів та, що найгірше, попри його, Алекса, капості... 

Раніше він безліч разів бачив фото і відео закладу, але так як зараз, вони його не проймали… 

– Куди саме тебе везти? – Марго уважно дивилась на дорогу, однак встигала кидати зацікавлені погляди й на Алекса. 

– Везти? Емм… в місто ж! –  спробував викрутитись. 

– Місто велике. Чи ти за добу в “Сяйві” забув? – усміхнулась, вправно об’їжджаючи чергову вибоїну. 

– Та я… ну… в мене справи ще… в місті… 

– Ну так я й підвезла б тебе по твоїх справах! Мені просто до десятої ще постачальника чекати, час маю. То де саме ти працюєш? 

– Та я… на підприємстві… – Алекс з шаленою швидкістю намагався пригадати бодай якесь найближче підприємство, до якого Марго могла б його підвезти. Та тільки вона може й просто до входу підїхати, та ще й почекати, доки зайде… А як він туди зайде? Хто чужого пропустить? 

– Саш! – озвалась трохи різко, паркуючи свого монстра біля невеличкої кав'ярні на окраїні міста. 

– Що? – повернувся до неї всим корпусом. 

– Хотіла сказати… не варто соромитись. 

– Соромитись? 

– Ну так. Роботи своєї, чи… стану матеріального. Я бачу, на тобі лиця немає. Мені незручно і я почуваюсь винною, що наговорила тобі… Слухай, я не з тих, хто зустрічає по одягу чи гаманцю. 

– По одягу? Ну слава богу, бо коли ми побачились вперше, на мені його не було! – нервово засміявся Алекс. 

– Ага. Я про те, – Марго все ж була серйозною, – що не бери в голову дурниць. Не хочу, щоб через мої слова в тебе з'явилися комплекси. 

– Та я… навіть не знаю, що сказати! – розвів руками, нарешті зрозумівши, що його розгубленість Марго сприйняла як те, що він соромиться свого місця роботи. 

– Сиди, схожу візьму нам каву! – заглушила двигун і Алекс зрадів, що матиме кілька хвилин щось придумати.  

Коли думати треба швидко, не всі можуть зорієнтуватись. От і Алекс панічно намагався вигадати, де б він міг “працювати”. Загалом, маленька брехня тягне за собою безліч інших, а разом вони стають такою собі сніговою кулею, яку легко може зруйнувати легесенький дотик зовні, однак зібраним в собі снігом вона може засипати по самі очі. 

– Тримай! – Марго подала йому гарячу чашку, сама ж, вмостившись у величезному для неї водійському кріслі, надпила трішки зі своєї. Все вона робила просто і невимушено. І поряд з нею теж ставало легко і затишно. 

Алекс тримав чашку, грів руки од неї, а очі – об Марго. 

– Що? – спіймала його погляд. 

– Жінки ще ніколи не пригощали мене кавою… – сказав абсолютну правду. Всіх жінок, з якими він проводив час, пригощав він сам. І це абсолютно не напружувало, однак… вперше помінявся місцями виявилось приємно.