7. Привид “Сяйва”

Хоч день у Алекса був більш ніж насичений, заснути йому ніяк не вдавалось. З голови все не йшли слова Марго. Та що там, слова, вся Марго не йшла. 

В його житті раніше було так багато жінок, що він їх навіть особливо й не запамятовував. Ну хіба Елла запам'яталась скандалами, істериками та “фіналочкою” – безкоштовною екскурсією в ліс та “зарядкою” у вигляді копання ями. 

Цікаво, що страшно йому тоді зовсім не було. Може, звісно, не вірив, що ці бугаї “аля-дев’яності” доведуть справу до кінця, а може не встиг зрозуміти, що тут його життя може й обірватись. 

Подумав тоді, а що хорошо зробив в житті? Ну брату і його коханій трохи допоміг, ну як допоміг, підштовхнув, щоб діяли і не зробили дурницю. А так… Гульки, розваги, трохи справ у бізнесі, які мати йому доручала великодушно. І все? Все… 

Як сказав йому колись брат Макс, розлютившись: “Що ти можеш знати про життя? Ти ж не жив!” 

І правда, не жив, добра ніякого не зробив, а от капостей – не мало. І найбільше, по суті, дісталось саме Марго, яку він, навіть не знав. А тепер от лежить, нею нагодований, одягнений, в теплі і затишку… І думає, чи встигне виправити все до того, як вона дізнається.

Отаке воно життя. 

А ще Марго брехунів не любить. А він вже нагородив сім мішків гречаної вовни, як колись його няня любила приказувати… І без брехні гнала б вона його звідси старим віником, і з брехнею справи не дуже, виходить. 

Від пекучих думок захотілось пити. Встав, не вмикаючи світло, натягнув ті завузькі штани, побрів в коридор. Де кухня – пам'ятав поганенько, тому рухався повільно в напівтемряві, не бажаючи наткнутись на когось з гостей, що лишились ночувати в "Сяйві".

Нарешті дійшов до кухні! В ній було величезне вікно, і місяць майже в повні, світив не гірше лампи. На столі знайшов пляшку мінералки, схопив і чомусь вирішив, що поп’є вже в себе в кімнаті. Та тільки рушив до виходу, як закляк, виставивши поперед себе мінералку, наче зброю. 

На нього з темряви коридору сунуло щось замотане в біле простирадло. Високе, тонке, з вкритим зеленими плямами обличчям. Термява огортала його, як кокон, а краї простирадла бовтались в повітрі. 

Від шоку Алекс тільки й міг, що стискати такими важкими зусиллями здобуту мінералку. Знав би, що натрапить на “оце” – вже б якось ту кляту спрагу до ранку пережив. 

Протяг з прочиненої кватирки навпроти  заворушив простирадлом і Алексу здалося, що “привид” тепер летить просто на нього. З переляку запустив по ньому пляшкою з водою, а сам вперся спиною в стіну, радіючи, що та стіна близько, бо “таке” краще ззаду не підпускати. 

А примара раптом люто залаялась, зовсім тобі людськими словами і голосом. А Алекс стегном відчув вмикач збоку, і натис його.

Світло різонуло по очах і нервах та показало “привида” в усій красі. Високий худющий хлопець років двадцяти в одних трусах з якимось мультяшним принтом, схоже з Котигорошком, та в світлому простирадлі потирав забиту пляшкою ногу. Все обличчя і тіло хлопця було перемащено чимось зеленим. 

“Чорт! Зелене… зеленка, офіціант, вітрянкою захворів” – випливли в голові Алекса та склались в купки частинки пазла. 

– Ти хто, блін, такий? – сердито спитав хлопець. 

– Ти якого біса в такому вигляді по ночах тиняєшся? – відповів питанням на питання Алекс. 

– Щоб по мені якісь придурки мінералкою кидались! – в тон видав "привид Котигорошка". 

– Вітаю! Твоя місія виконана! – ледь стримав сміх Алекс.