6. Позич мені на таксі… 

Полегшення після напруги чи переляку часто змушує розслабитись і подумати, що все позаду. Але у своєму випадку, Алекс розумів, що снігова лавина тільки набирає обертів і об'єму, та скоро накриє його з головою. Та й брата шкода. Мати полетіла до батька за кордон і не в курсі його зникнення, а от братик землю ритиме, аби його знайти. Такий він… 

Отже треба б з ним зв'язатися. Терміново. Та й з юристом теж. Тільки як? Телефон в нього забрали ті Еллочкині покидьки, як і гроші з картками. Та й навіть взявши телефон тут в когось, куди дзвонити? Номери Алекс “доручав” запам'ятовувати своїм недешевим гаджетам, а не власній пам'яті. Тому лишалось одне – вибиратись з цього маленького раю, доки його богиня не дізналась, що він погриз її яблуко, тобто “Сяйво”. 

Надворі вже була глуха ніч, годинник показував за першу. Навряд чи вночі сюди хтось поїде, та й грошей десь взяти треба, щоб за таксі заплатити. Ліна, Марго і Мойше з дідусем-охоронцем прибирали зал, і, вимкнувши нарешті клятого зрадника-телевізора, що ледь його не видав, Алекс побрів до них.

– Ти не спиш? А! Боже, де ж тобі, бідному спати! – розвела винувато руками Марго. – Ходімо, покажу кімнатку. 

– Та я… – Алекс забув, що хотів сказати. Отака вона, ця Марго, різка, пряма, і завжди на крок попереду. Не дивно, що їй вдалося відбитись від конкурентів та недоброзичливців і досі тримати “Сяйво”. І від його хорта-юриста, що йде по сліду крок в крок і лиш чекає, коли вона проколеться… 

Марго повела його за собою довгим вузьким коридорчиком. Довго шукала ключ у в‘язанці в руках і нарешті відкрила двері. 

– Заходь! – наказала, а сама зайшла першою і увімкнула світло.
В маленькій кімнатці пахло свіжою постільною білизною, і трішки – терпкими парфумами Марго. Тут було невелике ліжко, тумба і величезна старомодна шафа. – Кімната для персоналу. – пояснила Алексу. – Можеш тут спати до ранку, а там вирішимо, що далі. 

– Марго, я щодо ранку і хотів поговорити, – повернувся до неї, і знову опинився надто близько. Обох це трохи застопорило. Обоє трохи, схоже, розгубились. Тільки от Марго це, схоже, налякало, а Алекса – порадувало. Ну бо виходить, їй все ж не все-одно…

– Слухай, Саш… – підняла на нього свої темні очиська. – Я теж хотіла поговорити. Щодо того, що сталося… Хоч про поцілунок “сталося” й не кажуть, але… я не хочу тебе засмучувати, але й давати марні надії теж не хочу. 

– Надії?? – Алекс поки нічого не розумів, але розмова йому вже не подобалась. 

– Надії, сподівання, очікування, чи що там ще в таких випадках кажуть, – заговорила різко, рвано. – Ти спіймав вдалий момент. Я дуже довго сама… А ти – красунчик, ну і от… Та розставлю акценти відразу, то була разова акція, більше таких не планується. Наблизишся за лінію, отримаєш вже не ляпаса. 

– Різко, але зрозуміло…

– Ну так. Кажу, як є. В моєму житті немає місця стосункам з чоловіками двох типів. Без цілі в житті… Ну таке в мене правило. 

– Без цілі? 

– Ага. Ну все, щось я з тобою забалакалась, а роботи гора. Сам заснеш, чи казочку розказати? 

– Ти вже розказала, дякую. 

– От бачиш, корисне з приємним, як кажуть. Так а що хотів сказати ти? 

– Та… хотів попросити в тебе… Марго, – стишив голос до інтимного шепотіння, – Ти можеш позичити мені на таксі? 

– А ти звідси їдеш? – якби Алекс мав трохи менше витримки, то зараз застрибав і заплескав в долоні, як малюк, якому щеня пообіцяли, або вже й подарували. 

В її голосі прозвучав жаль! 

Їй шкода, що він збирається поїхати! 

Шкода, а значить, не все так просто, як вона собі уявила.

– Нуу я ж дійсно не геть безхатько. Просто трохи вляпався в неприємності. Я в місті кімнатку знімаю, з мужиками місцевими на трьох, типу гуртожитку, – вигадував на ходу, а слова натхненно вилітали, як з автомата, – і працюю… працюю… – змахнув пасмо волосся з лоба, – охоронцем добу через три! – фуух! Аж видихнув з полегшенням! Наче складно вийшло. Поки…

– Аа… то тобі робота тут не потрібна, – трохи розчаровано спитала, – ти гарно з чоловічою роботою справляєшся… – легкий рум'янець на щоках Марго натякнув, що вона зараз трохи двозначно висловилась і сама це відчула. – Ну, там де фізична сила треба, дрова, он, важке перенести щось…

– Ні! В тому то й справа, що підробіток тут просто знахідка! Що там тої зарплати охоронця! Ледь не все на житло йде! Та ще й мужики… випивають і спати заважають!

– Розумію…

– То якщо ти зможеш мене відпускати, на одну добу в місто… То я б залишився тут. 

– Треба подумати… – Марго вдала, що сумнівається, – Нуу мені людина потрібна на постійний графік, але й три через один краще, ніж нічого. 

– Чудово! – з радощів не стримав себе, кинувся і обійняв Марго міцно-міцно. А вона з переляку застигла в його обіймах, наче спіймана пташка. 

– Ой! Вибач, я… звичка. Ну в нас з мужиками… так заведено! – ляпнув абищо і ледь крізь землю не провалився, відступаючи крок назад, щоб показати, що він безпечний і більше так не робитиме. 

– Цікаві у вас там стосунки… з мужиками… – усміхнулась загадково.